Головна

Пам'яті Тараса

ТАРАС ШЕВЧЕНКО В ОЦІНЦІ УКРАЇНСЬКОЇ ДІАСПОРИ

Після утворення незалежної України у нас значно посилилась зацікавленість до праць про Шевченка вчених української діаспори. Адже вони створили багато важливих наукових досліджень на цю тему, що витримали іспит часом. Маємо на увазі насамперед студії про Кобзаря Василя Барки, Леоніда Білецького, Миколи Глобенка, Павла Зайцева, Дмитра Чижевського, Дмитра Чуба, Юрія Шевельова, Миколи Шлемкевича тощо. Останнім часом окремі їхні праці побачили світ і в нас. На жаль, ще не здійснена спроба узагальнити досвід вчених української діаспори з проблем шевченкознавства. У межах можливого привернути увагу на їхню актуальність - основна мета нашого дослідження.
Звичайно, годі гадати, що обрана нами тема буде всебічно висвітлена. Власне, вона тільки ставиться. Але передбачається бодай штрихами окреслити її грані. Для цього вводиться до наукового обігу низка важливих положень з праць представників української діаспори. Навіть при першому знайомстві з ними складається враження, що ці вчені вельми одностайні в оцінці Кобзаря. Типовою такого змісту може бути стаття проф. Миколи Глобенка "Живий Шевченко". Виражаючи почуття своїх однодумців, він пафосно стверджує: "Так, Шевченко - той, коли зайнялося й запалало, Пророк, Геній, Поет Нації, тобто народу, що саме в його творчості усвідомив себе, своє місце і свою мету. І до творчості його ми підходимо як до священної для кожного українця книги. І дні його народження і смерті - це великі дні для нас" [4, С.270].


Характерно, що саме вчені української діаспори здійснили вдалу спробу науково дослідити багатовимірну спадщину нашого пророка. І тут, на наш погляд, в першу чергу треба назвати фундаментальну монографію проф. Павла Зайцева "Життя Тараса Шевченка" ( Львів, 1939, Париж - Нью-Йорк - Мюнхен, 1955. - 400 с.]. До неї додана розлога бібліографія, яку уклав проф. Микола Глобенко. Йому ж належить і передмова до цієї монографії. У ній дається стисла оцінка багаторічної праці П.Зайцева в сфері шевченкознавства, його високу ерудицію й шляхетність.
Дбаючи про наукову достовірність своїх досліджень, учені діаспори в основному оперують вивіреними фактами. Тому, як правило, вони майже у кожній праці критикують тих, хто вдається до фальсифікації творчості нашого поета. Саме такого характеру є монографія поета й вченого Василя Барки "Правда Кобзаря" [1]. Маючи виразно полемічне спрямування, вона націлена головним чином проти тих радянських дослідників, які в угоду сталінській системі перекручували факти і вдаються до політичних натяжок. Скажімо, вони гадають, що з "твердою переконливістю Шевченко продовжує пропагувати атеїзм ... аж до самої смерті ("Юродивий", "Молитва", "Марія", "Неофіти" та ін." [1, С.16].
Насправді, наголошує і доводить В.Барка, наш Кобзар був "співцем християнської правди" [1, С.10]. весь "Кобзар" пройнятий християнським духом. Майже на кожній його сторінці, підкреслює вчений, читаємо такі вислови поета-християнина: "Будем жить, людей любить, святого Господа хвалить"; "Я тихо Богу помолюся"; "Слава Тобі, Христе Боже!!! Весь довколишній світ - книга похвали:
І місяць з зорями сіяв,
І соловейко на калині
То затихав, то щебетав,
Святого Бога вихваляв;
І все то, все то в Україні! [1, С.27]
Одночасно, звертає увагу В.Барка, "Шевченко дуже добре знав Євангеліє, і бачачи те, проти чого попереджувано, - бичував вчинки декого серед кліру, які не послухалися пророцтва... Це переконання ніскільки не зменшувало побожності Шевченка-християнина" [1, С.18].
При вивченні проблеми формування у Шевченка світогляду й естетичних вподобань доцільно дотримуватися історичної правди. На жаль, цей принцип нерідко порушувався радянськими дослідниками. Зокрема, маємо на увазі висвітлення стосунків Кобзаря з російськими літературними діячами. Так, В.Барка доречно кепкує над тими радянськими вченими, які трактують Шевченка як епігона російської естетичної думки. У їхніх працях буквально рясніють такі штампи стереотипів: для українського пророка Бєлінський, Чернишевський і Добролюбов були "надихаючою силою", "великим впливом", "теоретичною зброєю" тощо. Одне слово, обурюється В.Барка, за такою версією "наш Шевченко тільки слідоступ за плечима росіян" [1, С.28].
Втім, історична правда була іншою. Наприклад, коли 1840 року побачив світ "Кобзар" Шевченка, тоді Чернишевському виповнилося 12 років, а Добролюбову - лише 4 роки!!? У той же час, справедливо наголошує В.Барка, у нашого поета уже "цілком виразилися його погляди і на минувщину, і на сучасність України" [1, С.30]. Щодо "впливу" Бєлінського на нашого поета, то він був, як справедливо обурився Ю.Мушкетик, "лютим українофобом, шовіністом й великою мірою невігласом, який бризкав отруйною слиною проти Шевченка і Куліша, всієї української літератури" [8].
Звичайно, цим не заперечуються позитивні відгуки Чернишевського і Добролюбова про нашого Кобзаря. Але, на думку В.Барки, це не означає, що дані постаті були однодумцями українського поета. Коли Чернишевський був "духовно самозасліплений і самонадіяний безбожник" і "один з найвидатніших інтелектуалів свого століття та великий борець проти царщини" [1, С.31], то "Шевченко - постать всесвітня: в духовному розвитку християнського людства він - геніальний речник і поет... Роблять помилку і спотворюють історичну правду ті, що дотуляють ім'я Шевченка-мислителя до Чернишевського і Добролюбова, власне, опонентів поета, які дечому навчилися від нього, але в найголовнішому були нездібні збагнути його світогляд" [1, С.31, 32, 33].
Певна річ, це не означає, що формування духовності Тараса Шевченка відбувалося поза світової культури. Має рацію В.Барка у тому, що наш поет і художник "знаходився серед російської громади однодумців його, справжніх світочів творчої думки і протестантів проти москалізму. Передусім - митець, що був найсвітлішою постаттю для молодого Шевченка, вчителем його, духовним батьком і захисником. При домашньому огнищі його перебував поет, ніби в своїй родині. Йому зобов'язаний в освіті й мистецтві, громадянських поглядах і самій свободі та викупленням з кріпацтва. Поет звав його: "Карл Великий"; то маляр Карл Брюллов" [1, С.47, 48].
Було б великою помилкою твердити, що на особистість Шевченка впливали лише зовнішні фактори. Витоки його духовності мають глибоке національне підґрунтя. Увібравши найкращі здобутки деяких зарубіжних майстрів художнього слова, традиції своїх українських попередників і народні духовні скарби, він помножив їх на вищому історичному та естетичному рівні, досягши вершин світової культури. Тому, як настійно й справедливо наполягають вчені української діаспори, треба рішуче відхиляти вигаданий міф про те, нібито Шевченко був "мужицьким поетом" і мав "недостатню освіту" та "малу начитаність". На думку проф. М.Глобенка, "походить це твердження від висловлювань росіян - сучасників Шевченка. Відомо, що вони його не розуміли і належно не оцінили. Почалося скандальною оцінкою божка російської революційно-демократичної критики. Віссаріон Бєлінський, що гостро вороже засудив виступ Шевченка, говорив про "простацтво крестьянского языка и дубоватость крестьянского ума" (Підкреслення автора - І.Б.) [1, С.277].
Намагаючись показати живого Шевченка, звільнити його від омертвілих штампів і надуманих сентенцій, проф. М.Глобенко порушив питання про доцільність нових підходів при висвітленні подвижництва Кобзаря під час солдатської неволі. Він бере під сумнів навіть погляди С.Єфремова про те, ніби для поета заслання було лише "погасанням хисту, творчої сили, всього живого" і що він "живцем похований цілих 10 років" [4, С.274].
Насправді Шевченко, переносячи неймовірно тяжкі фізичні й духовні випробування, активно спілкувався у різних формах з політичними й літературними діячами та напружено працював як поет і художник. Наприклад, на основі празького видання "Кобзаря" (1943) М.Глобенко встановив таке: за три роки до заслання (т. з. Зошит "Три літа" (1843-1846) появилося 68 сторінок тексту творів, а за такий же час (1847-1850) на засланні - аж 90! До цього слід додати і появу виконаних ним більше як 200 малюнків і шкіців тощо.
У цьому зв'язку вчений посилається на авторитет проф. П.Зайцева, який дійшов такого висновку: "Хоч скільки часу забрала військова муштра, він (Шевченко - І.Б.) виявляв просто несамовиту творчу енергію... Творив нові й нові композиції, не переставав діяльно листуватися з друзями, читав все, що міг діставати. Крадькома рисував і то рисував багато... Писав повісті - писав без перерви..." [4, С.276]. Слушність таких роздумів очевидна, бо і в материковій Україні за різних часів мало місце приниження творчої енергії нашого Кобзаря, особливо при висвітленні його перебування на засланні.
Привертаємо також увагу до статті відомого поета й громадського діяча української діаспори Євгена Маланюка "До справжнього Шевченка". Її автор правдиво і емоційно розкриває благородні риси особистості нашого генія. На його думку, Кобзар мав "тисячократно спотужнілий, палаючий і спалюючий дух... Почуття гідності (Тургенєв називає це "самолюбієм") у Шевченка було дуже сильне... без нього, без віри в своє покликання він неминуче загинув би на своїм закаспійськім вигнанні... Переконання, що запали йому в душу з дитинства, залишилися несхитно - міцні... При такім почутті гідності була в нім незфальшована скромність. Взагалі була то натура пристрасна, широка, задушевна, але не зломлена долею... поет і патріот"[7, С.3-4].
Звичайно, не тільки особа Шевченка, а й вся його творчість хвилює вчених української діаспори. Про це свідчать чисельні їхні праці. Зокрема, маємо на увазі монографію проф. Юрія Шевельова (Шереха) "Третя сторожа: література, мистецтво, ідеології" (Торонто, 1991), його статті "Шевченко - класик?", "Як творив Шевченко-поет" тощо. Цей вчений виявив глибоку обізнаність з предметом дослідження, має високу філологічну підготовленість і талант ведення полеміки.
Обмежимося одним прикладом. Так, у рецензії на книгу Є.-Ю.Пеленського "Шевченко - класик.1855-1861." (Львів, 1942) Юрій Шевельов аргументовано доводить, що її автор безпідставно твердить про еволюцію Кобзаря "від романтизму до класицизму". Навпаки, він наголошує, в тім-то й суть, що ніяких "ізмів" притягати не треба, що пізній Шевченко такий глибокий і такий своєрідний, що всякий "ізм" для нього прокрустове ложе, що всяке намагання вкласти його на певну поличку - непотрібне й недоречне насильство над вічно живою даністю його поезії. Широко і сміливо черпаючи своє звідусіль - з життя і з літератури, з історії і з сучасності, з України і з інших земель, Шевченко в небувалому доти синтезі споруджує могутні й величні засади свого стилю.
Однією з прикметних особливостей праць вчених української діаспори є також те, що фактично у кожній з них тою чи іншою мірою порушується питання про національну самосвідомість Кобзаря. Є спеціальні студії, у яких простежується ця проблема. Скажімо, добродій Степан Волинець виніс у заголовок своєї статті назву "Шевченко - опікунчий дух нації" (1961). Він справедливо твердить, що наш пророк впродовж багатьох років "стоїть на сторожі нації, і з нього, як з тієї животворчої криниці, українська нація черпала цілющу воду, щоб нею у різних етапах затяжної боротьби, яку доля судила їй вести за своє існування, своє збереження" [3].
Дослідник розглядає різні форми вияву в Шевченка української національної ідеї. Наприклад, ця ідея надихнула поета піддати критиці тих діячів України, котрі проявили необачність і "їхали в Переяслів // Москві присягати" ("Великий льох"). Ще більш виразнішу, підкреслює С.Волинець, вже цілком політичну оцінку Переяславській угоді та її наслідків, дав Шевченко у вірші "Стоїть в селі Суботові" такими словами: "Отак-то, Богдане! // Занепастив єси вбогу // Сироту Украйну!".
Погоджуємося з вченими, що Шевченкове слово в розумінні всієї його поетичної творчості непорушно стоїть на сторожі української душі. За умов незалежної України це слово мобілізує нас ще більше докладати зусиль для збереження духовної субстанції української нації. Тому, звичайно, відхід від цього принципу викликає занепокоєння. Зокрема, поділяємо принципову позицію проф. Г.Клочека в дискусії з Дж.Грабовичем. Відстоюючи національну ідею як домінуючий принцип творчості Кобзаря, Г.Клочек однозначно висловив свої погляди: "Вельми сумнівними з точки зору дослідницьких можливостей є структуралізм, презентований Дж. Грабовичем у його відомій монографії про Шевченка як міфотворця... У праці Грабовича багато сумнівних (неточних) висновків. Але найбільш впадає в око свідоме прагнення цього автора зменшити силу звучання національної ідеї "Кобзаря", якось відволікати увагу від неї"[6].
Слушність критики Г.Клочеком з даного питання новітніх структуралістів очевидна. Адже наявність Шевченкової національної ідеї підтверджують його твори, праці вчених на цю тему і, зокрема, наші спостереження [2, С.40]. Свого часу ми привернули увагу на те, що зі сторінок роману Оксани Іваненко "Тарасові шляхи" вимальовується і така національна особливість поета, як підкреслене почуття любові до історії України. Показується це у різних аспектах, але більше всього у формі художнього осмислення нашої минувшини. Характерно, що Оксана Іваненко рекомендує своїм читачам в першу чергу твір "Іван Підкова" (1839).
Сучасні вчені слушно вказують, що у поемі "Іван Підкова" в двох словах - "І слава, і воля" - Шевченко розкрив принцип історизму всієї своєї поезії. Вони ідейно та образно перегукуються із першими рядками патріотичного вірша Павла Чубинського "Ще не вмерла Україна і слава, і воля", який аж до 1876 року галицькі упорядники "Кобзаря" друкували як Шевченків поряд із "Заповітом" та іншими політичними поезіями. Отже, і галицький композитор з-під Сяну Михайло Вербицький, покладаючи цей вірш Чубинчького на музику, гадав, що він Шевченків. Тому він сприймався як національний гімн [5].
Нами була звернута увага і на те, що в одному із записів у "Журналі" Шевченко називає українців "серцем нашої національності". Заслуга Оксани Іваненко передусім і полягає в тому, що у її романі масштабно розкриваються ці віщі роздуми поета про свій рідний народ. Вона показує, як зі сторінок його творів оживає сплюндрована панами і принижена російськими шовіністами українська нація з її чудовою мовою, вогняною історією боротьби й безмежною вірою в святу правду і волю. Саме такий ракурс творення шевченкіани сприяв вихованню в молоді національної самосвідомості. Тому кращі сторінки роману "Тарасові шляхи" можна віднести до літератури, яка бере активну участь "у русі до національної ідентичності" [9]. Не випадково канадські українці помістили уривок з роману "Тарасові шляхи" у ювілейну збірку "З життя і творчості Тараса Шевченка" (Торонто, 1961).
Представники української діаспори пов'язують ім'я Кобзаря з поступом нашого народу. Так, доктор філології Микола Шлемкевич у книзі "Верхи життя і творчості" (Нью-Йорк - Торонто, 1958) стверджує думку, що Шевченко був "одним із найбільших провісників і предтеч справедливості між людьми, їх великої сім'ї вольної, нової. Це споконвічна мрія, що її при найбільших жертвах протистоїть український народ лжеправді, яку накидають йому духовно чужі сили" [ 10, С.8].
... Лише штрихами ми окреслили деякі думки представників української діаспори про нашого спільного пророка. Звичайно, можна дискутувати з окремими вченими зарубіжжя, які інколи зайве політизували свої виступи, допускали неточності аргументів. Проте не можна заперечувати того, що за складних умов з чистою совістю вони, збагачуючи шевченкознавство, постійно піддавали критиці фальсифікаторів спадку нашого поета. Назрів час ще більше приділяти увагу працям української діаспори, видавати кращі з них. Одночасно необхідно зібрати й упорядити художню шевченкіану представників діаспори, яку давно чекає читач України.

ЛІТЕРАТУРА
Барка Василь. Правда Кобзаря. - Нью-Йорк: Пролог, 1961.
2. Братусь Іван. Ідейно-естетична організація роману Оксани Іваненко "Тарасові шляхи" // Літературознавчі обрії. Праці молодих вчених України. Випуск !. - К., 2000. - С.40.
3. Волинець Степан. Шевченко - опікунчий дух нації / З життя і творчості Тараса Шевченка. Видано для відмічення сотих роковин смерті поета. 1861-1961. Накладом і друком видавничої спілки Тризуб. - Вінніпег, 1961.
4. Глобенко Микола. Живий Шевченко / Тарас Шевченко. Том ХІІІ. Шевченко і його творчість. Зб. Праць і статей. За ред. Богдана Кравцева. - Чікаго. Вид-во Миколи Денесюка, 1963.
5. Дзира Ярослав. ...Панували, добували і славу, і волю . - Літературна Україна. - 1997, 22 травня.
6. Клочек Григорій. До істинного Тараса Шевченка. - Літературна Україна. - 2000, 17 травня.
7. Маланюк Євген. До справжнього Шевченка // Українська мова і література в школі. - 1992. - №3-4.
8. Мушкетик Юрій. Не так тії вороги... - Літературна Україна, -1999, 18 березня.
9. Наєнко Михайло. Національна ідентичність: проблема філософська і філологічна . - Літературна Україна. - 1999. 14 січня.
10. Шевельов Ю. Шевченко класик? // Слово і час. - 1995. - №4. - С.18.

Братусь Іван Вікторович народився 8 лютого 1976 року в Києві. Закінчив Національний педагогічний університет імені Михайла Драгоманова за спеціальністю українська мова, література і німецька мова. Пройшов стажування в Німеччині у Інституті імені Гете . Працював вчителем німецької мови. Нині на викладацькій роботі в університеті.
І.Братусь захистив у 2001 році кандидатську дисертацію. Йому належать біля тридцяти наукових публікацій, в тому числі монографія "Пошуки істини та краси". У центрі досліджень І.Братуся перебуває українська шевченкіана. Цьому присвячена його друга книжка "Плин вічності крізь слово Кобзаря".

За матеріалами: http://schewtschenko.narod.ru/

 

катехизм

Молитва св. Папи Івана Павла ІІ за Україну в церкві св. Миколая на Аскольдовій Могилі

«О Всеблагая Діво Маріє, Зарваницька Богородице, дякую Тобі за ласку перебування на київській землі, з якої світло Євангелія поширилося по всій Україні. Тобі, Мати Божа і Мати Церкви, перед Твоєю чудотворною іконою віддаю у руки мою апостольську подорож в Україну.

Пресвята Мати Божа, покрий Твоїм Материнським Покровом усіх християн, чоловіків та жінок доброї волі, які живуть у цій великій країні. Провадь їх до Свого Сина Ісуса, Який для всіх є Дорогою, Правдою і Життям. Амінь».

редакційна колегія




http://askoldova-mohyla.org/uk/

 

Офіційний сайт жіночого вокального ансамблю "Аніма" УГКЦ св. Миколая Чудотворця на Аскольдовій Могилі

 http://anima.askoldova-mohyla.org/