Головна

Микола Гоголь в українській літературі

Микола Гоголь: «Я українець. І мій рід по матері боронив шаблями вітчизну»

Людмила КОХАНЕЦЬ

В університетському видавництві «Пульсари» вийшла книжка Миколи Босака «Остання загадка Гоголя», присвячена 200-річчю від дня народження славетного письменника. Як пояснює автор, «ця книга є до певної міри літературною містифікацією. Бо містичним, загадковим досі залишається й сам Микола Гоголь. Таїною оповиті його з'ява на світ, причина самотності, дар провидця, непоборне відчуття месіанства, нібито спалення другого тому «Мертвих душ», якщо він був, смерть і зникнення голови з труни...».

Микола Босак, до слова, земляк Миколи Васильовича, «уродзоний полтавець», котрий «пройшов стежками Гоголя і прототипів його героїв у Яновщині (нині Гоголеве), Шишаках, Яреськах, Великих Сорочинцях, Миргороді, Полтаві та Диканьці», в «Останній загадці» прагне розкрити ще одну таємницю письменника - «чи була в нього та єдина жінка, з якою він мріяв поєднати долю і якій звіряв найпотаємніші думки». Через епістолярні ремінісценції він схиляє нас до висновку, що була. Автор скомпонував рукопис з уривків реальних листів Миколи Гоголя до Марії Балабіної, Олександри Смірнової-Россет, Анни Вієльгорської як до єдиної уявної музи свого великого земляка. Це зроблено з такою органічною, навіть витонченою філігранністю, що повністю абстрагуєшся від застереження самого Миколи Босака: читачі мають справу з літературною містифікацією.

Глибока обізнаність автора в темі відчувається не лише в доборі спеціальних «романтичних» листів. Адже кожен з них розкриває, крім ліричних почуттів письменника, образ Гоголя в усій багатовимірності його внутрішнього світу - в глибокій і чистій Вірі: «Де світло, там Господь мій, бо Він є світло для світу і немає в ньому ніякої темряви. А де Бог мій, там і душа моя, і всі помисли мої»; у сум'яттях з приводу національної самоіндифікації: «Я вже якось відповів кільком доброзичливцям, яка в мене душа, хохляцька чи російська. Я й сам тоді не знав, яка вона в мене...»; в чіткому переосмисленні відповіді на це запитання: «Коли я ще підбирався до «Тараса Бульби» та рився в скрині історії, не раз мене огортали гарячі хвилі, тверділа думка, що і я українець, що і мій по матері рід Лизогубів шаблями боронив вітчизну. Це для нього оббріханий гетьман Мазепа зміцнював Могилянську академію, будував храми й монастирі... Я давно помітив, коли при великоросах заходить мова про Украйну, - це їх дратує. Ще жодного не вдалося зустріти, який би не подав знаку своєї вищості над хохлами. Це від гордині й невігластва...»

Щиро визнавав Микола Гоголь у листах і своє несправедливе ставлення до Тараса Шевченка, продемонстроване якось землякам Бодянському і Данилевському: «Дьогтю занадто, навіть більше, ніж поезії. Нам з вами як українцям це приємно, але ж не у всіх такі носи...» Прозрінням для автора «Мертвих душ» став вірш-посвята Кобзаря «Гоголю». «Прихована енергія кремінних слів «великий мій друже» викресала в уяві історію України, того кирпатого її Бояна, який навіть ідучи по Невському проспекту, бачив лише свою дорогу, свою землю... Мене ще ніколи так не пекло усвідомлення вчиненої несправедливості. Я зрозумів, що зверхньо сперечався з Бодянським, і лише тепер розгадав, чому. Я заздрив Шевченку. За те, що він зумів узяти в своє серце дух і силу землі, на якій зріс, мелодію мови свого народу, і не розгубив їх, не перелицював, лише огранив і дорогими коштовностями роздав кожному, хто не лінився брати...»

«Коли згадую Вас, на душі завжди стає світло й піднесено, як на Великдень у церкві...» Якими словами, якою мелодією можна краще і глибше донести свою любов? Мені здається, відповідь на це запитання розгадана: так могла написати людина, котра сама намагалася безперервно світліти душею. І відблиск цього духовного сяйва пронизує всю «Останню загадку Гоголя».

Переконана, що читачі подякують Миколі Босаку за нестандартний підхід до одного з найдостойніших діячів світової культури. Думки й почуття Миколи Гоголя в дібраних у книзі листах актуальні й сьогодні. Перечитайте їх, і ви самі переконаєтеся в правоті цих слів. Щира вдячність і видавцям з «Пульсарів», які в наш прагматичний час не женуться за дешевою кон'юнктурою і вміють відрізняти «Великдень» від сірятини буднів: це доводить не тільки «Остання загадка», а й інші дітища видавництва. Одержите ви насолоду і від художнього оформлення книги. Серед ілюстрацій - знайомі й рідкісні портрети і самого Миколи Гоголя, і його адресаток - тієї уявної незнайомки, якій присвячена остання загадка найзагадковішого з наших письменників-земляків.

За матеріалами: http://www.golos.com.ua/

 

Наш Гоголь

Петро КРАЛЮК, доктор філософських наук, професор, проректор Національного університету «Острозька академія», член Національної спілки письменників України


1 квітня цього року виповнюється 200 років від дня народження Миколи Васильовича Гоголя. Майже за рік перед тим наші гуманітарні міністерства розіслали цидули на місця, зобов'язавши люд посполитий проводити різноманітні заходи до ювілею - конференції, вечори, читання і т.д. і т.п. При цьому, здається, ніхто не замислювався, а чи потрібне нам таке широке (і, зрештою, дилетантське) відзначення цього 200-річчя. Принагідно хочу нагадати, що цього року виповнюється така ж кругла дата від дня народження Юліуша Словацького - польського письменника, не менш відомого, ніж Гоголь. Котрий, як і Микола Васильович, народився в Україні, мав українські корені, добре знав українські традиції й не раз у своїх творах звертався до української проблематики, зокрема, створив позитивний образ Івана Мазепи в польській літературі. Однак державні мужі й не збираються широко відзначати ювілей Словацького. Ситуація зі святкуванням цих ювілеїв чудово демонструє ціну євроінтеграційних намірів наших чиновників. Адже Гоголь - автор, «зачарований» на Схід, Росію. Тоді як Словацький - людина західноєвропейської культури та освіти.

ГОГОЛЬ, ЯКОМУ НЕ ПОТАЛАНИЛО

Але облишмо високу політику та наш «європейський вибір», повернімося до Гоголя та його ювілею. Чи подумали наші гуманітарні чиновники, як ми маємо інтерпретувати життя і творчість цього письменника в контексті нинішніх реалій? Бо той «інтелектуальний багаж», який маємо, припав пилом ще з радянських часів. За роки незалежності з Гоголем у нас якось «не склалося». З одного боку, маємо примітивні передноворічні мюзикли за мотивами «Ночи перед рождеством» та «Сорочинской ярмарки», котрі не лише далекі від розуміння творчості Гоголя, а й кепкують з українців. З іншого - бачимо не менш примітивне представлення Гоголя «нашим» українським письменником. Звідси україномовні переклади творів Гоголя, нібито наукові дослідження про його українськість. Зараз нас чекає соціальна реклама на телебаченні «Гоголь про Україну» (сподіваюся, реклами «Словацький про Україну» ми не дочекаємося), випуск пятигривневої монетки з ликом Миколи Васильовича у сорочці-вишиванці (нове слово в іконографії письменника!), спорудження пам'ятничків класику та його персонажам тощо. Словом, грядуть ювілейні заходи, хтось на цьому добре підзаробить, хтось відмиє гроші. Ходили свого часу чутки, що в Україні мають намір екранізувати «Тараса Бульбу», навіть запросити на головну роль якусь зірку світового кіно. Звісно, з того вийшов великий пшик. Зате росіянин Владімір Бортко (правда, з українським корінням, а заодно й член російської Компартії) екранізував «Тараса» зі «звьоздами» росукркіно. Ну чи не символ єдності великоросів та малоросів?

А міг би ювілей Гоголя, тим більше в контексті нинішньої абсурдної політичної ситуації, стати приводом для серйозної розмови - про те, хто ми, в чому наші слабкості й переваги, зрештою, що робити й куди йти. Однак у своїх духовних лінощах ми нагадуємо гоголівського пузатого Пацюка, якому самі вареники летять до рота. Правда, не без чортової допомоги. Так і ми, не напружуючи звивини головного мозку, втішаємо себе: Гоголь - наш, він наша слава, письменник світового рівня...

Не заперечую: Гоголь - геніальний автор. Він знаменитий у світі. Зрештою, у другій половині XIX століття - у XX столітті твори Гоголя, передусім повість «Тарас Бульба», спрацювали на користь української ідеї. Одним із перших, хто спробував інтерпретувати Гоголя в українському дусі, був Тарас Шевченко. Маючи передусім на увазі «Тараса Бульбу», він писав:

    Всі оглухли, похилились
    В кайданах... Байдуже...
    Ти смієшся, а я плачу,
    Великий мій друже.
    А що вродить з того плачу?
    Богилова, брате...
    Не заревуть в Україні
    Вольнії гармати.
    Не заріже батько сина,
    Своєї дитини,
    За честь, славу,
    за братерство,
    За волю Вкраїни.
    Не заріже: викохає,
    Та й продасть в різницю...
    Москалеві. Це ж бо бачиш,
    Лепта удовиці
    Престолові-отечеству
    Та німоті плата.

Щоправда, Гоголь не вважав себе другом Шевченка. І, наскільки відомо, не належав до поціновувачів творчості Кобзаря. Сумнівно, що така Шевченкова інтерпретація припала б йому до смаку. Незважаючи на деякі спільні моменти в творчості названих авторів, це були ідейні антагоністи, які й минуле, й прийдешнє України бачили по-різному.

«УКРАЇНСЬКІСТЬ» ГОГОЛЯ: РЕАЛЬНЕ ТА УЯВНЕ

Звісно, в українців є чимало підстав вважати Гоголя своїм. Інша річ - у чому полягала ця «свійськість». Так, Гоголь народився в Україні, на Полтавщині. І батько його, і мати були українцями. Батько навіть писав п'єси українською мовою, сюжети з яких потім використовував його син. Дитячі та юнацькі роки письменника минули в українському середовищі. Поряд із «високою» російською мовою, яка звучала у школі, в державних установах, «вишуканих» товариствах, письменник чув і українську мову, котрою здебільшого користувалися простолюдини. Він навіть спілкувався нею. Збереглася записка Гоголя до Богдана Залеського, писана українською мовою. Та й українська стихія в творах письменника надзвичайно сильна. Він не лише використовував українську лексику, а й перекручував російські слова на українській манір. Загалом мова його творів далека від класичних зразків мови російської.

Батьки Гоголя були типовими малоросіянами, носіями малоросійської свідомості. Походили з колишніх козаків, які отримали російське дворянство. Ці люди прагнули пристосуватися до умов імперського життя. Для них Російська імперія мала цінність, оскільки гарантувала певну стабільність, давала можливість безбідно існувати. Хіба мали якісь проблеми герої гоголівської «Повести о том, как посорился Иван Иванович с Иваном Никифоровичем»? Ці нащадки козацьких старшин, будучи непогано забезпеченими, в неробстві проводять дні свої. Єдине, що займало їх, - цілком абсурдна сварка і дріб'язкове з'ясовування стосунків між собою. Могли ці нащадки козаків робити кар'єру й на державній службі, зокрема, у столичному Петербурзі, де, до речі, існувала велика колонія українців.

Закономірно, що батьки Гоголя виховували сина в дусі імперської лояльності. У письменника не знайдемо різко критичного ставлення до Імперії, як це бачимо, наприклад, у Шевченка. Вершиною демонстрації вірнопідданства є гоголівські «Выбранные места из переписки с друзьями», які справляють далеко не найкраще враження. Відомо, що в кімнаті матері письменника поряд із іконами був портрет Катерини ІІ. Тому-то образ цієї імператриці не раз зустрічається в повістях Гоголя.

Хоч би як неприємно було це чути «свідомим українцям», але Гоголь не мислив Україну поза межами Імперії. У нього ви не знайдете антиімперських мотивів. Радше навпаки. У «Ночи перед рождеством» розповідається, що добра цариця Катерина ІІ милостиво приймає українських козаків, які демонструють їй вірнопіддані почуття, й дарує ковалю Вакулі свої черевички. Герой «Пропавшей грамоты» везе цариці в Петербург грамоту. Це для нього має велике значення і він ладний грати в карти з відьмою, щоб діло було доведене до кінця. У повісті «Портрет» імператриця проголошує довжелезну промову, в якій ідеться про те, що лише в умовах монархічної влади можуть процвітати мистецтва. Хоча ім'я Катерини не називається, сумнівів ніяких немає: письменник писав саме про неї. А тепер пригадайте, як характеризували Катерину ІІ кирило-мефодіївці, зокрема Шевченко. Для них вона була чи не найбільшим ворогом, оскільки зруйнувала Січ.

У контексті деяких творів Гоголя прочитується, що малороси (українці) - такі собі діти Імперії. Вони по-дитячому наївні, не усвідомлюють своїх реальних інтересів. Показовим є відомий сюжет із «Ночи перед рождеством», коли коваль Вакула летить на чортові до Петербурга за черевичками для своєї вередливої коханої. Більшість сприймає цю історію як таку собі смішну різдвяну казку. На перший погляд це дійсно так. Проте Гоголь не був би собою, якби не заховав у цій сцені певну символіку. Ця історія - своєрідне збиткування над земляками-малоросами. Заради якогось дріб'язку (загалом непотрібного, але ефектного) вони готові служити чортові й падати в ноги цариці Катерині, просити її. При цьому забуваючи не лише про національні, а й станові інтереси. Адже козаки, приїхавши до Петербурга, звертаються до цариці, просячи за «всіх козаків». Але Вакулі не до цього! Йому б дістати черевички.

Гоголя батьки орієнтували на те, що він має робити державну кар'єру - бажано в столиці. Тому він опинився спочатку в Ніжинському ліцеї, а потім - у Петербурзі. За великим рахунком, це була втеча з України, зокрема, й у плані духовно-культурному. У Петербурзі Гоголь спочатку видає поему в стилі німецького романтизму «Ганц Кюхельгартен» (1829), яка жодним чином не мала нічого спільного з його рідним краєм. І підписана вона була В.Алов, тобто навіть псевдонімом письменник відхрещувався від свого українського походження. Проте цей твір не приніс Гоголю літературної слави. Після цього він звернувся до української проблематики як модної й виграшної теми. Не забуваймо, що в 30-ті роки XIX ст. в Петербурзі існувала мода на українське. «Вечера на хуторе близ Диканьки», перша частина яких вийшла 1831 р., а друга -1832 р., враз зробили його знаменитим. Написані в романтичному стилі, з неповторним українським колоритом і присмачені тонким гумором повісті Гоголя стали для російської літератури справжнім вибухом.

Ранній період творчості письменника можна умовно назвати українським. Це період написання «Вечеров...» і збірки «Миргород» (1835). Він припав на першу половину 30-х років XIX ст. Що то були за часи? Після правління ліберального царя Олександра І на початку XIX ст. в Росії почалася смуга реакції. Новий цар Микола І та його оточення були налякані повстанням декабристів 1825 р. Але якщо це повстання чимось іще нагадувало палацові перевороти, характерні для Росії XVIII ст., то широкомасштабне польське Листопадове повстання 1830-1831 рр. викликало справжнє занепокоєння. Після його придушення самодержавство здійснює ряд кроків, у тому числі ідеологічного характеру, які мали на меті задушити «польську крамолу». Українські повісті Гоголя, де було звернення до козацького минулого, якраз могли тут придатися. Уже в окремих творах «Вечеров...» зустрічаємо виражені антипольські й антикатолицькі мотиви. Звісно, вони мали внутрішню основу. Адже в українському козацькому середовищі через відомі історичні обставини сформувалися стійкі негативні стереотипи щодо католиків та поляків.

В уяві гоголівських героїв католицизм - не християнство, а щось вороже йому. У «Вечере накануне Ивана Купала» отець Афанасій оголошує: мовляв, хто спізнається з нечистим Басаврюком, того будуть вважати «за католика, врага Христовой церкви и всего человеческого рода». Трапляється, Гоголь подає поляків у шаржованому, смішному вигляді. Наприклад, у згаданому творі читаємо таке: «...к Коржу повадился ходить какой-то лях, обшитый золотом, с усами, с саблею, со шпорами, с карманами, бренчащими, как звонок...». Католиків зображено наче якихось нечестивців. У «Пропавшей грамоте» герой звертається з такими словами до відьом: «...будь я католик, когда не переворочу свиных рыл ваших на затылок!». Чи не найбільшим гріхом поляків і, відповідно, католиків є те, що «ходять по Украйне ксензы и перекрещивают казацкий народ в католиков» («Страшная месть»). Саме в «Страшной мести» маємо вкрай карикатурний образ поляків: «На пограничной дороге, в корчме, собрались ляхи и пируют уже два дни. Что-то немало всей сволочи. Сошлись, верно, на какой-нибудь наезд: у них и мушкеты есть: чокают шпоры, брякают сабли. Паны веселятся и хвастают, говорят про небывалые дела свои, насмехаются над православьем, зовут народ украинский своими холопьями и важно крутят усы, и важно, задравши головы, разваливаются на лавках. С ними и ксендз вместе. Только и ксендз у них на их же стать, и с виду даже не похож на христианского попа: пьет и гуляет с ними и говорит нечестивым языком свои срамные речи. Ни в чем не уступает им и челядь: позакидали назад рукава оборванных жупанов своих и ходят козырем, как будто что-то путное. Играют в карты, бьют картами один другого по носам. Набрали с собою чужих жен. Крик, драка!.. Паны беснуются и отпускают штуки: хватают за бороду жида, малюют ему на нечестивом лбу крест; стреляют в баб холостыми зарядами и танцуют краковяк с нечестивым попом своим».

Такі антипольські мотиви в літературі були дуже доречні в той час для російського самодержавства. Не дивно, що Гоголь, попри деякі нюанси, мав серйозну підтримку з боку царської влади - не лише моральну, а й матеріальну. Йому як письменнику цар виділяв чималі грошові дотації, котрі давали можливість жити за кордоном, зокрема в Парижі, Італії. Також у першій половині 30-х років XIX ст. Гоголь був під сильним впливом Олександра Пушкіна, з яким безпосередньо спілкувався. Саме тоді Пушкін демонстрував відверті проурядові настрої й різко засуджував Листопадове повстання. Пригадаймо хоча б його вірш «Клеветникам России». На цей період припадає створення ним поеми «Полтава», де поет прославляв імперську політику Петра І.

У цьому суспільно-політичному й культурному контексті слід осмислювати написання Гоголем повісті «Тарас Бульба», яка з'явилася спочатку в збірці «Миргород», а потім, 1842 р., побачила світ друга редакція цього твору. У певному сенсі «Тарас Бульба» - ідеологічне замовлення, яке виконував Гоголь. Адже польські повстанці сподівалися на підтримку з боку українців у боротьбі із російським самодержавством. З цією метою навіть творилася відповідна література, де автори зверталися до козацького минулого, ведучи мову про те, що раніше козаки разом із поляками воювали проти москалів. Такі мотиви бачимо в пропагандистській «Пісні козацькій» Тимка Падури. Вірші цього автора, покладені на музику, користувалися чималою популярністю. Наприклад, його твір «Гей, соколи» став не лише українською «народною» піснею, а й найулюбленішим «фольклорним» твором поляків. Звісно, царський уряд був зацікавлений дати адекватну відповідь на польську пропаганду. Нею, власне, і став «Тарас Бульба».

ДВІ ПРАВДИ МИТЦЯ

Метаморфози, пов'язані з «Тарасом Бульбою», є цікавими й показовими. Вони демонструють, які зміни відбувалися із самим Гоголем, як він еволюціонував, все далі відходячи від конформістської малоросійської свідомості і наближаючись до свідомості імперської, великоросійської.

Немає потреби говорити, що в «Тарасі Бульбі» опис подій не відповідав історичним реаліям. Цей твір - реконструкція козацького міфу, поданого в русофільському контексті. Тут діє своя міфічна правда, яка нерідко суперечить правді історичній.

Але звернімося до відмінностей між редакціями повісті. Перша редакція є слабшою, з погляду художнього. У другій редакції Гоголь повість доопрацював, що покращило її літературно-естетичні якості. Проте при цьому було дещо змінено ідеологічні акценти. Зокрема, в першій редакції Тарас Бульба, проголошуючи тост, пропонує випити «за веру Христову, за Сечь и за нашу собственную славу». У другому варіанті даний тост уже звучить як «за святую православную веру». Отже, акцент робиться виключно на православ'ї, котре розглядається як найвища цінність козаків і як віра росіян. Тому росіяни й українці - ніби представники однієї православної спільноти, одного народу. У першій редакції звертається увага на те, що місцем дії є «Украйна», використовується термін «казачья нация». Правда, Гоголь вживає це поняття у дещо іншому розуміння, ніж ми. У другій редакції слово «Україна» зустрічається рідко і здебільшого трактується як частина «Русской земли». Йдеться про «русское чувство» козаків, «русский характер» і навіть «русскую душу». Показовим є завершення повісті, де головний герой виголошує промову у проросійському дусі: «Прощайте, товарищи! - кричал он им сверху. - Вспоминайте меня и будущей же весной прибывайте сюда вновь да хорошенько погуляйте! Что, взяли, чортовы ляхи? Думаете, есть что-нибудь на свете, чего бы побоялся козак? Постойте же, придет время, будет время, узнаете вы, что такое православная русская вера! Уже и теперь чуют дальние и близкие народы: подымается из Русской земли свой царь, и не будет в мире силы, которая бы не покорилась ему!..». Запорозькі козаки трактуються як «русская сила», своєрідні предтечі російського самодержавства. Правда, наші «квасні» патріоти закривають очі на ці фрази - ніби їх і немає, а в перекладах українською слова «Русь», «русский» перекладають як «Україна» і «український».

Дехто ладний трактувати «Тараса Бульбу» як своєрідний гімн українському козацтву. На перший погляд це дійсно так. Але якщо розглянете інші твори Гоголя, то побачите певну вимушеність цього «гімнотворення». Відзначаючи відвагу козаків, їхні військові таланти, Гоголь не раз і не два говорить про їхні лінощі, пияцтво. Говорить і про те, що вони живуть розбоєм. У своїй науковій праці «Взгляд на составление Малороссии» (1832) письменник пише: «Между тем разгульные холостяки вместе с червонцами, цехинами и лошадьми стали похищать татарских жен и дочерей и жениться на них. От этого смешения черты лица их, вначале разнохарактерные, получили одну общую физиогномию, более азиатскую. И вот составился народ, по вере и месту жительства принадлежащий Европе, но между тем по образу жизни, обычаям, костюму совершенно азиатский народ, в котором так странно столкнулись две противоположные части света, две разнохарактерные стихии: европейская осторожность и азиатская беспечность, простодушие и хитрость, сильная деятельность и величайшая лень и нега, стремление к развитию и усовершенствованию - и между тем желание казаться пренебрегающим всякое совершенствование». Не дуже приємна характеристика, чи не так?

Каже письменник і про невміння козаків, точніше їхніх нащадків, розпорядитися владою. Так, у повісті «Майская ночь, или Утопленица» розповідається про свавілля сільського голови: «О, этот голова важное лицо на селе... Все село, завидевши его, берется за шапки; а девушки, самые молоденькие, отдают добридень. Кто бы из парубков не захотел быть головою! ...В мирской сходке, или громаде, несмотря на то, что власть его ограничена несколькими голосами, голова всегда берет верх и почти по своей воле высылает, кого ему угодно, ровнять и гладить дорогу...». До «видатних заслуг» цього голови зараховується те, що він колись аж два дні супроводжував царицю Катерину ІІ, коли вона подорожувала Україною. Гоголь із деякою іронією пише про важливість цієї «місії», підсміюється з сільського начальника, говорить, що з тієї пори той «выучился разумно и важно потуплять голову, гладить длинные, закрутившиеся вниз усы и кидать соколиный взгляд исподлобья». А ще - «о чем бы ни заговорили с ним, всегда умеет поворотить речь на то, как он вез царицу и сидел на козлах царской кареты».

Голова використовує владу не стільки для того, щоб навести у селі порядок, скільки задля власного задоволення. Ось як хлопці характеризують діяння цього начальника: «Он управляет у нас, как будто гетман какой. Мало того, что помыкает, как своими холопьями, еще и подъезжает к дивчатам нашим. Ведь... на всем селе нет смазливой девки, за которою бы не волочился голова». Не останню роль у такому ставленні голови до своїх підопічних відіграє те, що той майже не залежить від них. Вважає, що поставлений від царя. А оскільки цар далеко, то він у своєму селі сам є самодержцем і має право за жарти над ним «заковать в кандалы и наказать примерно».

Однак, будучи деспотом над своїми підопічними, голова враз стає «ягням» перед вищими і ладний виконувати навіть найбільш абсурдні їхні накази - лише б зберегти своє становище. До нього потрапляє записка, ніби написана комісаром, де голову обзивають старим дурнем. І цю образу він покірно ковтає. Йому наказують зробити те, що не відповідає його бажанням, інтересам, - і він робить. Бо вищестоящим треба коритися.

Хоча голова робить із підданими те, що йому заманеться, однак ті вважають себе «вільними козаками». І вони здатні на бунт. Проте цей бунт якийсь несерйозний. Син голови, Левко, бунтує проти батька, підбиває проти нього «вільних козаків», бо той хоче забрати його дівчину. «Вільні козаки» легко йдуть на це, оскільки сільський голова їм не подобається. Хоча чітко визначити свої претензії до голови не можуть. Бунт несерйозний не лише за суттю, а й за формою. Це така собі «пісенна революція», яка виражається в глузуванні над головою, у різних образах на його адресу. Така «революція» через свою несерйозність не може закінчитися перемогою. Це не більше ніж гра, забава. І якщо «революція» має свій «хепі енд», то не завдяки зусиллям «вільних козаків», які лише створюють шумовий фон, а завдяки втручанню «зовнішніх сил», доброї русалки, котра влаштовує справу так, що син голови Левко одружується зі своєю коханою. Тобто результат «революції» зводиться до того, щоб забезпечити благополуччя «головного революціонера», який постав проти батька. Щодо «вільних козаків», то в їхньому житті нічого не змінилося. І, певно, коли Левко опиниться на місці батька (що є цілком імовірно), то чинитиме так само, як і його родитель. Словом, «вільним козакам» буде від цього «ні холодно, ні жарко».

Це вам, панове, нічого не нагадує?

РОЗДВОЄНІСТЬ ДУШІ

Гоголь чудово розумів українську ментальність. Принаймні набагато краще наших «гучних» теоретиків-патріотів. І виходячи з цього розуміння, у художніх творах моделював діяння своїх земляків. Письменник не був від них у захопленні. Тому намагався тікати - чи то в Петербург, Москву, чи то за кордон. Приїжджаючи на рідну землю, швидко покидав її. Правда, за таке ставлення йому довелося... жорстоко поплатитися.

Перебуваючи в першій половині 30-х рр. XIX ст. під впливом Пушкіна і живучи в Петербурзі, Гоголь намагався перетворитися з «малоросійського» письменника на представника великоросійської літератури. Цей перехід чітко простежується в збірці «Арабески» (1835). Тут ще є українські матеріали, зокрема уривки з роману «Гетьман», який Гоголь так і не дописав. Проте переважають «петербурзькі повісті». На відміну від попередніх веселих «малоросійських повістей», де загалом домінує оптимістичний настрій, тут настрій похмурий, а сміх, якщо і є, то якийсь недобрий. Гоголь не любив Петербург, це було для нього чуже місто, але він його мусив терпіти. Ось одна замальовка із повісті «Невский проспект»: «О, не верьте этому Невскому проспекту! Я всегда закутываюсь покрепче плащем своим, когда иду по нем, и стараюсь вовсе не глядеть на встречающиеся предметы. Все обман, все мечта, все не то, чем кажется!». Зрештою, письменник робить висновок: «...все дышит обманом. Он лжет во всякое время, этот Невский проспект, но более всего тогда, когда ночь сгущенною массою наляжет на него и отделит белые и палевые стены домов, когда весь город превратится в гром и блеск, мириады карет валятся с мостов, форейторы кричат и прыгают на лошадях и когда сам демон зажигает лампы для того только, чтобы показать все в настоящем виде». Як бачимо в щойно наведеному уривку, Невський проспект, «серце» Петербурга, трактується Гоголем як місце демонів, нечистої сили. Навіть у «Ночи перед рождеством», де, здавалося б, образ Петербурга постає в позитивному, якомусь лубочному образі, у контексті твору прочитується негатив. Вакула (без сумніву, герой позитивний) летить до Петербурга на чорті. Цей епізод набуває символічного значення. Його можна трактувати в тому сенсі, що дорога українця до Петербурга - це чортова дорога. Чи не натякав Гоголь на свою долю, коли він заради кар'єри вирушив до столиці? У «Ночи перед рождеством» Вакула отримує в Петербурзі те, що хоче, - черевички з ніг цариці. Але йому в цьому випадку допомагає чорт. Це, звісно, можна сприйняти як гумор. І дійсно, певна доля гумору в подачі цього епізоду є. Однак даний епізод має далеко не гумористичне навантаження. Автор (свідомо чи несвідомо) підводить до думки, що в Петербурзі без допомоги чорта нічого не досягнеш.

Можливо, для Гоголя таким «чортом» став Пушкін, який підкидав йому сюжети і робив із Гоголя великоросійського письменника? Гоголь кидає писати «Гетьмана», пише за підтримки Пушкіна «Невский проспект», за його підказкою - «Ревизора», зрештою «Мертвые души». Останній твір буквально вимучив письменника. Він його кілька разів переробляв, навіть палив.

Відірваність від рідної землі, життя в непривітному Петербурзі, зрештою, муки творчості, своєрідна душевна роздвоєність письменника не могли не вплинути на його здоров'я, зокрема психічне. Серйозні проблеми почалися уже наприкінці 30-х рр. XIX ст., особливо після того, як він, подорожуючи Італією, захворів на малярію. Сучасники відзначали неадекватність поведінки Гоголя. Творчі підйоми чергувалися в нього із затяжними депресіями. Це навіть простежується в його пізніх текстах, зокрема в «Мертвых душах». Зараз є дослідження, де автори доводять, ніби письменник страждав маніакально-депресивним психозом. Як відомо, ця хвороба часто провокується зовнішніми обставинами. Нею хворіють люди зі слабкою психікою, які опиняються в чужорідному середовищі й не витримують великих психічних навантажень. Саме такою була ситуація з Гоголем. Останні роки його пройшли в душевних муках. Він шукав спасіння в релігії, їздив спеціально до Єрусалима. Проте це нічого не дало. Такою була плата за відірваність від власних коренів цього блудного сина.

Як на мене, не влаштовувати бучно-дилетантське святкування ювілею Гоголя потрібно, а задуматися над тими уроками, які дав нам письменник. Це глибоко трагічна постать, що не зуміла реалізувати свій талант в Україні і змушена була піти заробляти славу й гроші до росіян. А хіба зараз мало таких «Гоголів»? Чи не пора припинити захоплюватися різними сучасними «гоголенятами», які не перестають нас потішати й поучати з екранів телевізорів, радіоприймачів та газетних шпальт? Чи не пора поставити їх на місце і спробувати стати не росіянами, американцями, космополітами, ще Бозна ким, а самими собою?

Так, нам, українцям, Гоголя треба читати - не лише його твори, а й про нього. І намагатися зрозуміти цього автора, як, зрештою, і самих себе. Для нас Гоголь має стати дзеркалом, у якому бачимо власні вади. Туди треба зазирати хоча б для того, щоб позбутися їх.

Проте, боюся, ми цей урок так і не засвоїмо. Відсунемо дзеркало, а щоб совість не мучила, помпезно відсвяткуємо черговий ювілей. Ми ж так любимо свята, або, як співає «непревзойдьонна» землячка Гоголя, гуляночки.

За матеріалами: http://www.day.kiev.ua/

 

ТАЄМНИЦІ БІОГРАФІЇ ГОГОЛЯ

Автор: Рената СМИРНОВА

В Інституті рукописів при Національній бібліотеці імені В.Вернадського НАН України в Києві у відділі «Гоголіана» зберігаються унікальні документи про сім'ю і предків великого українського письменника. 1920 року їх передав на зберігання Василь Головня, син молодшої сестри Миколи Васильовича. Зберігся лист із метричної книги Спасо-Преображенської церкви містечка Великі Сорочинці Миргородського повіту Полтавської губернії. У ній записано: «Марта 20. У помещика Василия Яновского родился сын Николай и окрещён 22-го».

Збереглися аркуші «Ведомости учеников 1 класса высшего отделения Полтавского поветового училища за 1819 год». У цьому списку під номером 40 значиться Микола Яновський, під номером 41 - його молодший брат Іван Яновський, який невдовзі помер.

В Інституті рукописів є сторінки «Дневника», заповнені рукою класних учителів Ніжинського ліцею 1821 року. Прізвище непосидючого 12-річного Миколи Яновського найчастіше згадується серед пансіонерів, які «получили достойное наказание за их худое поведение» і залишилися без обіду.

1984 року був відновлений будинок батьків у селі Гоголеве Шишацького району Полтавської області. В експозиції міститься копія «Ревизской сказки» (перепису населення) за 1782 рік по хутору Купчин, яким володів дід письменника - Панас Дем'янович Яновський, що одержав цей маєток як посаг за своєю дружиною.

Незабаром садиба стала називатися Яновщиною, а пізніше за іменем єдиного сина Василя Панасовича (майбутнього батька М.В.Гоголя) Василівкою. У народі дотепер збереглися ці дві назви.

В експозиції музею є копія «Послужного списка А.Д.Яновского» за 1788 рік. У ньому сказано, що дід Миколи Гоголя народився 1738 року. Виходець із польської шляхти. Закінчив Київську духовну академію. Вільно володіє п'ятьма мовами: російською, латинською, грецькою, німецькою і польською. Служив у Генеральній військовій канцелярії на посаді полкового писаря. (Сьогодні це відповідає посаді начальника штабу військової частини полку. - Р.С.) Вийшов у відставку в званні секунд-майора.

Вперше прізвище діда письменника з додатком «Гоголь» з'явилося в «Дворянській грамоті», яку він отримав 15 жовтня 1792 року. До цієї книги записували лише корінних дворян, а не тих, хто здобув це звання за військові, державні заслуги чи за нобілітацією 1661 року.

У Санкт-Петербурзі багато літераторів знали юного генія України під подвійним прізвищем або просто як Яновського. 22 лютого 1831 року Петро Плетньов писав Олександру Сергійовичу Пушкіну: «Надобно познакомить тебя с молодым писателем, который обещает что-то очень хорошее. Ты, может быть, заметил в «Северных цветах» отрывок из исторического романа, с подписью ОООО, также в «Литературной газете» - «Мысли о преподавании географии», статью «Женщина» и главу из малороссийской повести «Учитель». Их написал Гоголь-Яновский... Я нетерпеливо желаю подвести его к тебе под благословение...»

Близький друг і постійний кореспондент Котляревського, літератор Орест Сомов повідомив 9 листопада 1931 року Михайлу Максимовичу: «Я познакомил бы вас, хотя заочно, если вы желаете того, с одним очень интересным земляком - Пасечником Паньком Рудым, издавшим «Вечера на хуторе», т.е. Гоголем-Яновским, которому дуралей и литературный невежда и урод Полевой решился сказать: «Вы, сударь, москаль, да ещё и горожанин... Неправда ли, что Полевой совершенно оправдал басню Крылова «Осёл и Соловей?»

Знаменитий російський поет Євген Баратинський, отримавши від 22-річного Гоголя примірник повістей «Вечера на хуторе близ Диканьки» з автографом, відразу ж написав у квітні 1832 року до Москви літератору Івану Кирієвському: «Я очень благодарен Яновскому за подарок. Я очень бы желал с ним познакомиться. Ещё не было у нас автора с такою весёлою весёлостью, у нас на севере она великая редкость. Яновский - человек с решительным талантом. Слог его жив, оригинален, исполнен красок и часто вкуса. Во многих местах в нём виден наблюдатель, и в повести своей «Страшная месть» он не однажды был поэтом. Нашего полку прибыло: это заключение немножко нескромно, но оно хорошо выражает моё чувство к Яновскому».

6 лютого 1832 року Микола Васильович відіслав із Санкт-Петербурга в рідну Василівку звісточку своїй матері Марії Іванівні Гоголь-Яновській, уродженій Косяровській: «Ваше письмо от 19 января я получил. Очень жалею, что не дошло ко мне письмо ваше, писанное по получении вами посылки. В предотвращение подобных беспорядков впредь прошу вас адресовать мне просто Гоголю, потому что кончик моей фамилии я не знаю, где делся. Может быть, кто-нибудь поднял его на большой дороге и носит, как свою собственность. Как бы то ни было, только я нигде не известен здесь под именем Яновского, и почтальоны всегда почти затрудняются отыскивать меня под этою вывескою».

Відтоді всі свої твори та листи до рідних і знайомих письменник підписує лише першою українською частиною свого прізвища - Гоголь.

Добре відомо, що 1833 року Гоголь хотів зайняти кафедру загальної історії в Київському університеті, який тільки почали організовувати. У грудні він пише із Санкт-Петербурга своєму другу Михайлу Максимовичу, який невдовзі став першим ректором цього університету: «... туда, туда! В Киев, в древний прекрасный Киев! Он наш, он не их, - не правда? Там или вокруг него деялись дела страны нашей... Да, это славно будет, если мы займём с тобою киевские кафедры, много можно будет наделать добра. А новая жизнь среди такого хорошего края! Там можно обновиться всеми силами...»

Але після повстання 1831 року у Варшаві (одним із керівників якого був генерал В.Яновський) у Російській імперії було суворо заборонено брати поляків на державну службу. Попечитель Київського навчального округу викреслив Гоголя-Яновського зі списку поданих на розгляд кандидатур майбутніх викладачів університету. Йому було відоме польське коріння письменника. Знав він і те, що його мати, Марія Косяровська, до 14 років виховувалася в будинку батьків свого двоюрідного брата - генерал-майора Андрія Трощинського, одруженого з внучкою останнього короля Польщі Станіслава Понятовського.

Про польське коріння Гоголя мовчали п'ятдесят років. Лише 1902 року в «Полтавских Губернских Ведомостях», №36 у статті «К вопросу о предках Гоголя» було коротко сказано, що рід Гоголів-Яновських бере свій початок від Івана Яковича (прізвища в документі немає), вихідця з Польщі, якого 1695 року призначили до Троїцької церкви м.Лубни «викарным священником ... Продолжателем рода и преемником духовной власти был его сын Дамиан Иоаннов Яновский, священник кононовской Успенской церкви. Далее родословная Яновских идёт по двум параллельным линиям: 1) Сын о.Дамиана - Афанасий Дамианович, уже Гоголь-Яновский, секунд-майор, сын его Василий, внук Николай, писатель; 2) Кирилл Дамианович, священник кононовской церкви; его дети: Меркурий и Савва, оба священника...»

Микола Гоголь по лінії його бабусі з боку батька Тетяни Лизогуб був кревно пов'язаний зі знатними козацькими родами України часів гетьманщини. Він був нащадком наказного гетьмана Михайла Дорошенка та Правобережного гетьмана Петра Дорошенка, нащадком наказного гетьмана Якова Лизогуба й Лівобережного гетьмана Івана Скоропадського. Він онук секунд-майора Панаса Гоголя-Яновського та офіцера лейб-гвардії Ізмайловського полку Івана Косяровського. По жіночій лінії - поріднений із Мазепою, Павлом Полуботком і Семеном Палієм.

Але біографам Гоголя його висока порідненість здалася недостатньою. Відомий письменник, історик, критик і фольклорист Пантелеймон Куліш у своїй книжці «Записки о жизни Н.В.Гоголя» (Спб. 1856 рік), вважав за можливе призначити в предки генія як основоположника роду Остапа Гоголя - сподвижника гетьмана Петра Дорошенка. Біограф повідомляє, що цей полковник 1674 року здав свою Могилевську фортецю Речі Посполитій і перейшов на службу до польського короля Яна Казимира, за що отримав від нього село Ольховець.

Слід підкреслити, що, по-перше, у літописах згадується Євстафій Гоголь, а не Остап Гоголь - збірний художній образ письменника. А по-друге, король за шість років до того зрікся престолу й тому не мав ні права, ні можливості роздавати землі.

У полеміку з першим біографом вступив знаменитий український історик Михайло Максимович: «Господин Кулиш от себя даёт в предки нашему поэту известного полковника и гетмана Евстафия Гоголя. Такая замена одного лица другим показывает своевольное обхождение с историческим актом. Дед поэта, Афанасий Демьянович, конечно, лучше Р.Кулиша знал своего деда Андрея Гоголя и не отказался бы от него ни для какого софамильца».

У серпні 1850 року Максимович два тижні гостював у Гоголя у Василівці й читав справжні документи про предків генія, згодом загублені.

«Что касается предков Гоголя по женской линии, то полковник переяславский Василий Танский происходил от известной польской фамилии этого имени и оставил Польшу в то время, когда Петр Великий вооружился против претендента на польский престол Лещинского», - повідомляє Пантелеймон Куліш у своїй книжці. Танський привернув до себе увагу царя своєю хоробрістю, відвагою й розумом під час шведської кампанії. Він був високоосвіченою людиною, знав іноземні мови, у тому числі французьку й латинську. Писав драми.

1742 року онук гетьмана Івана Скоропадського Семен Лизогуб обвінчався з дочкою полковника Танського - Ганною. А через рік у них народилася Тетяна Лизогуб, бабуся Гоголя.

Сьогодні, всупереч документам, усі дослідники пишуть, що Василь Танський за національністю волох чи просто «чужоземець». А полковник Остап Гоголь - предок генія.

Про польське коріння Миколи Васильовича знали всі його сучасники. Знала це й княгиня Зінаїда Волконська, яка познайомилася з Гоголем у Римі 1837 року. Наприкінці грудня 1838 року на віллі Волконської влаштували публічне читання автором «Ревізора» на користь бідного українського художника Івана Шаповалова. Княгиня була фанатичною католичкою, одержимою палким прагненням й інших залучати в лоно римської церкви. Вона мріяла навернути до «істинної віри» і свого дорослого сина, і Гоголя, для чого стала щодня запрошувати до себе в дім письменника і ксьондзів - польських емігрантів Петра Семененка й Ієроніма Кайсевича, що брали участь у повстанні Польщі 1830-1831 років. Восени 1837 року з підробленими паспортами вони нелегально прибули до Рима, щоб вербувати прибічників своєму вчителю Богдану Яньському, другу Міцкевича, який заснував у Парижі новий католицький чернечий орден. Своє завдання релігійне братство вбачало у тому, щоб сприяти духовному відродженню та згуртуванню еміграції для продовження боротьби.

Ієронім Кайсевич записав у «Дневнике»: «Познакомились с Гоголем, малороссом, даровитым великорусским писателем, который сразу выказал большую склонность к католицизму и к Польше, совершил даже благополучное путешествие в Париж, чтобы познакомиться с Мицкевичем и Богданом Залесским».

17 березня 1838 року Петро Семененко з Рима повідомляв своєму вчителю Богдану Яньському: «Возвращаемся с обеда у княгини Волконской в сообществе её, а также одного из наилучших современных писателей и поэтов русских, Гоголя, который здесь появился. В разговоре он нам очень понравился. У него благородное сердце, притом он молод; если со временем глубже на него повлиять, то, может быть, он не окажется глух к истине и всею душою обратится к ней... Понятно, беседовали мы о славянских делах. Гоголь оказался совершенно без предрассудков и даже, может быть, там, в глубине очень чистая таится душа. Умеет по-польски, т.е. читает. Долго говорили о «Небожественной Комедии», о «Тадеуше» и пр... Гоголь сказал нам, что читает Мерославского и что он ему нравится... Сего ради мы ему - о Вротновском и Мохнацком. Последнего ради языка и стиля. Это особенно увлекло Гоголя, ибо он хотел бы проникнуться силою польского языка».

Обидва місіонери намагалися переконати керівника паризького братства, що до переходу в католицтво Гоголю залишався буквально один крок. Його прихильне ставлення до боротьби поляків за свою свободу, любов до їхньої літератури ченці витлумачили неправильно.

7 квітня І.Кайсевич та П.Семененко повідомляють Богдану Яньському: «Гоголь недавно посетил нас, назавтра мы его. Мы беседовали у него на славянские темы. Что за чистая душа! Можно про него сказать с господом: «недалёк ты от царствия божия!» Много говорили об общей литературе... Удивительное он нам сделал признание. В простоте сердца он признался, что польский язык ему кажется гораздо звучнее, чем русский. «Долго, - сказал он, - я в этом удостоверялся, старался быть совершенно беспристрастным - и в конце концов пришел к такому выводу.» И прибавил: «Знаю, что повсюду смотрят иначе, особенно в России. Тем не менее мне представляется правдою то, что я говорю о Мицкевиче с величайшим уважением».

12 травня з Рима Ієронім Кайсевич пише Б.Яньському: «С божьего соизволения, мы с Гоголем очень хорошо столковались. Удивительно: он признал, что Россия - это розга, которою отец наказывает ребенка, чтоб потом её сломать. И много-много других очень утешительных речей. Благодарите и молитесь...»

Останній лист польських ченців до свого патрона, в якому згадується ім'я Гоголя, позначений 25 травнем 1838 року: «...Гоголь - как нельзя лучше. Мы столковались с ним далеко и широко... Занимается Гоголь русской историей. В этой области у него очень светлые мысли. Он хорошо видит, что нет цемента, который бы связывал эту безобразную громадину. Сверху давит сила, но нет внутри духа. И каждый раз восклицает: «У вас, у вас что за жизнь! После потери стольких сил! Удар, который должен был вас уничтожить, вознёс вас и оживил. Что за люди, что за литература, что за надежды! Это вещь нигде неслыханная!»

Проте незабаром ченці, переконавшись, що навернути до католицтва геніального українського письменника не вдасться, припинили з ним зустрічі й будь-які розмови про релігію. Всі предки Гоголя були православними людьми.

...У серпні 1980 року я поїхала в гості до внучки Єлизавети Василівни Гоголь - 93-річної полтавчанки Софії Миколаївни Данилевської, уродженої Бикової, щоб уточнити деякі місця в біографії генія.

Я добре пам'ятаю молодшу сестру письменника - Ольгу Василівну. Мені було 20 років, коли вона померла. Її часто відвідували художники, письменники, журналісти, - розповіла Софія Миколаївна. - Вони завжди зупинялися в нашій Василівці в домі мого батька Миколи Бикова. Він був улюбленим онуком матері письменника - Марії Гоголь-Яновської і вихованцем Ганни Василівни, його сестри. Вони засвідчили приїжджим журналістам, що Микола Васильович народився в будинку генеральші Протасової. Але газетярі чомусь вигадали небилицю, буцімто Гоголь народився у флігелі лікаря Трахимовського. І що цей будиночок був критий соломою, а в кімнаті була глиняна підлога! Насправді лікар орендував землю в генеральші й поставив флігель для кріпосних селянок. Вигадали вони й те, що дитинство генія минуло в середовищі старосвітських поміщиків, у будинку яких майже не було книжок. Але всім відомо, що батько Гоголя, Василь Панасович, був знаменитим українським письменником, дружив із Котляревським, Капністом, добре знав Гнєдича, Нарежного. А дід і прадід закінчили Київську духовну академію й читали в оригіналах твори Платона, Плутарха, Вольтера та Руссо. Мені не зрозуміло, з якої причини журналісти пишуть, що батьки Гоголя бідували. Мати Миколи Васильовича походила з багатого роду Косяровських-Щербакових. Її батько позичив 25 тисяч карбованців під відсотки чоловікові своєї сестри. Не отримавши назад грошей, він відсудив частину його маєтку - село Лукашівку. Майже 40 тисяч подарував їй на облаштування господарства дядько - сенатор Дмитро Прокопович Трощинський, статс-секретар Катерини Другої. Він любив Марію Іванівну як рідну дочку, а батька Гоголя - як рідного сина. Тому багато часу вони жили в його маєтку Кибинці. Батько ставив на сцені театру Трощинського свої п'єси російською та українською мовами, а мати Гоголя часто виступала в головних ролях, оскільки була не лише красунею, а й талановитою людиною. У домі сенатора Микола Гоголь із дитинства бачив полотна англійських, французьких, голландських художників, у виконанні домашнього оркестру слухав музику Баха, Бетховена, Моцарта, а в парку милувався живою італійською скульптурою. Все це виховувало й розвивало його геній. Біографи замовчували, що з колиски поруч із Нікошею завжди була талановита Катерина Косяровська, рідна сестра матері письменника. Вона мала чудовий голос і унікальну пам'ять. Від неї та від матері Гоголь почув сотні українських народних пісень, повір'їв, звичаїв, потішних історій, що пізніше ввійшли в його повісті. Любив її слухати історик Максимович, коли гостював у Василівці. У мене зберігається дівочий альбом моєї бабусі Єлизавети Василівни Гоголь. У ньому є записи Максимовича за 1850 рік.

- Софіє Миколаївно, ще й сьогодні точаться суперечки: Гоголь - український чи російський письменник?

- Я вважаю, що й Польща по праву може пишатися цим генієм! Учені замовчували польське коріння Миколи Васильовича. У рідному домі у вітальні висів польський герб роду Яновських. Ольга Василівна, молодша сестра письменника, говорила, що Танські теж вихідці з Польщі. Всі вони були офіцерами й служили в кавалерії. У мого батька до революції зберігалися деякі їхні документи. Я пам'ятаю, що прізвище Гоголь носила мати діда генія. Щоб його зберегти, дід став іменуватися Гоголь-Яновський. 1919 року ми з моєю мамою, Марією Пушкіною, онучкою поета, за рекомендацією письменника Короленка, передали весь архів сім'ї Миколи Васильовича в полтавський народний музей. Та майже всі ці неоціненні реліквії розграбували фашисти 1943 року. Нещодавно Віктор Батурін, головний художник заповідника-музею Гоголя, переконав мене, що невдовзі у нашій Василівці відновлять флігель і рідний дім генія. А в їхній вітальні, поруч із українським гербом бабусі письменника Лизогуб, висітиме польський герб діда Яновського. Це справедливо! Проте геній, чиї предки з боку батька приїхали в Україну з Польщі більш ніж за сто років до його народження, завжди почувався українським письменником. Працюючи за кордоном багато років, він незмінно в усіх анкетах у графі національність писав - «українець». У мого батька, племінника Гоголя, було дев'ятеро дітей. І в нас у паспорті записано, що ми - українці! Слід підкреслити, що в сім'ї Гоголя всі розмовляли рідною українською мовою!

- Кажуть, що геніальність - це як блискавка, згусток енергії талантів кількох поколінь і змішання крові різних національностей.

- Так. Це цілком справедливо й стосовно Гоголя. У нього в роду було багато літературно обдарованих людей. Його мама, Марія Іванівна, вела велике листування з багатьма письменниками. А рід Шостак, бабусі Гоголя з боку матері - Марії Іллівни, походив від татар, рід прабаби Щербак - від росіян. Предки генія - Дорошенко, Скоропадські, чиї імена вказав дід генія в документі 1788 року.

...У серпні 1994 року я приїхала до Любліна, щоб попрацювати в бібліотеці університету імені Марії Склодовської-Кюрі.

Син відомого графа Станіслава Грохольського (1881-1938 рр.), Генріх, запропонував мені переглянути томи «Польських гербів», видані у Варшаві в 1839-1845 і в 1899-1914 роках. У цих документах прізвище Яновських, як і дід письменника, які мали герб «Ястржембец», згадується з 1376 року. У Польщі проживав Прокоп Яновський і Лизогуби, Гоголь - знамениті українські прізвища.

Геній Миколи Гоголя по крові й за мовою належить трьом великим державам - Україні, Росії та Польщі. А тим, хто огульно звинуватив письменника в зраді рідної мови, Гоголь коротко і ясно відповів ще 1830 року в листі до своєї матері: «Я буду писать на иностранном языке!» Не великоросійською мовою, як заведено було тоді говорити, а саме іноземною.

За матеріалами: http://www.dt.ua/

 

«Проблеми української релігійної свідомості»* Гоголь

Світогляд М.Гоголя виявляє багато спільних ідей з Сковородою: він також шукає ключі до пізнання Бога й світу у людськім серці й на перше місце висуває не інтелект і не волю, а чуття, емоцію. Тому й він повторює вимогу - добирати працю відповідно до природного нахилу і здібностей. Нарешті Гоголь, як і Сковорода, відчував красу світу й радість життя. Це наповняло його почуттям такої вдячності,що й перед смертю він хоче співати «гімн Красі Небесній». Але Гоголь зріс серед служилої української старшини, носився з думкою про державну посаду, перейнявся тим настроєм духовного хлопства, яке мріяло лише про уряди й «жалування». Це втягло його в російське товариство й змусило пристосуватися до смаку російського суспільства. Навіть свої українські повісті він писав переважно тому, що ця «екзотика» відповідала тоді підвищеному зацікавленню російського громадянства Україною, її природою і побутом.

У творчості Гоголя знаходимо основні мотиви українського світогляду: перевагу внутрішньої моралі (треба не тільки чинити добро, але й бажати так чинити), визнання абсолютної вартості одиниці («кожному з нас слід нагадати , що стан його є святий»...), вимогу праці над собою й визнання цінності людської праці взагалі («суспільство поліпшає тільки тоді, коли кожна окрема людина візьметься сама за себе і буде жити як християнин, працюючи для Бога тим знаряддям, яке їй дано»), вимогу чину («людина виправляється і удосконалюється тільки при ділі»), розуміння і терпимість до чужих поглядів та до інших народів («ТИ забув про властивості характеру кожного народу і гадаєш,що ті самі події  можуть однаково діяти на кожний народ. Той самий молот, б'ючи по склу, розбиває його в порох, а коли б'є по залізу, то кує його»). Нарешті, український оптимізм («радість у праці: все життя моє відтепер -  один гімн подяки»).

Однак зустрінемо тут також елементи російського світогляду - передовсім додатню оцінку нещасть, від якої заносить вже московською «жаждой страданья» і східним «смирением» («О как нужні нам недуги!»...). Далі - поєднання протилежностей і максималістичні скоки поміж тими протилежностями: багатство краю й злидні серед населення, краса і гармонія природи й безладдя у людськім суспільстві. Тут Гоголь водночас гуморист і меланхолік, містик і реаліст, поступовець (у творчості) і консерватор-поміщик (у житті). То він ідеалізує своє дрібновласницьке середовище(« Старосвітські поміщики»), то навпаки - його понижує (« Як сварився»).Починав він із романтичних замальовок рідного краю. Потім перейшов до московської тематики й змалював «гнусную расейскую действительность»), але й цей образ морального занепаду й темноти ( «Ревізор», «Мертві душі») змушує його занедбати реалістичний метод і кинутися до містики («Листування»). Весь час немов без твердого ґрунту, весь час у ваганнях...

Отже, Гоголь - типовий зразок двоїння культур, боротьби двох національних душ. Всі його біографи й критики підкреслюють дисгармонічність його життя і суперечності в його творчості. « У творчій фантазії Гоголя ніби повстають дві течії, дві різні стихії, збуджуючи дві різні категорії почувань, настроїв та образів. Вони стоять одна проти одної і в творчості Гоголя набувають характеру антитези»,- каже В.Переверзєв. Ця двоїстість душі письменника вбачається навіть у мові «Вечорів» - то кострубатій і штучній, то мелодійній і дзвінкій. Та й Гоголь був свідомий своєї двоєдушності: « Скажу вам, що я сам не знаю, яка в мене душа - хохляцька чи російська. Знаю тільки, що аж ніяк не дав би переваги малоросіянинові перед руським, ані руському перед малоросіянином. Обидві природи щедро обдаровані від Бога і, як навмисне, кожна з них окремо має в собі те,чого не має інша». Звідси мабуть і здогад Данилевського, що нібито душа російська та українська «взаємно доповняються». Ми вже бачили, що вони «доповняються» хіба лише за законами контрасту. Що погодити ці противенства неможливо, що вони можуть стати причиною навіть особистої трагедії - найліпше доводить життя самого Гоголя. «Між двома душами» - коротко окреслив його літературну постать С. Єфремов.

*- дана книга була основним пунктом звинувачення у засудженні письменника до 10 років позбавлення волі. у 1939 році

Арсен Річинський

катехизм

Молитва св. Папи Івана Павла ІІ за Україну в церкві св. Миколая на Аскольдовій Могилі

«О Всеблагая Діво Маріє, Зарваницька Богородице, дякую Тобі за ласку перебування на київській землі, з якої світло Євангелія поширилося по всій Україні. Тобі, Мати Божа і Мати Церкви, перед Твоєю чудотворною іконою віддаю у руки мою апостольську подорож в Україну.

Пресвята Мати Божа, покрий Твоїм Материнським Покровом усіх християн, чоловіків та жінок доброї волі, які живуть у цій великій країні. Провадь їх до Свого Сина Ісуса, Який для всіх є Дорогою, Правдою і Життям. Амінь».

редакційна колегія




http://askoldova-mohyla.org/uk/

 

Офіційний сайт жіночого вокального ансамблю "Аніма" УГКЦ св. Миколая Чудотворця на Аскольдовій Могилі

 http://anima.askoldova-mohyla.org/