П'ятниця, 15 травня 2009, 16:04

Місяць травень багатий на вихідні і це нагода поїхати відпочити або здійснити екскурсійну поїздку. Так молодь з церкви св. Миколая Чудотворця, що  на Аскольдовій Могилі разом із сестрою Стефанією відвідали місто Чернігів. До Чернігова їхати всього дві години маршруткою. Першою нашою зупинкою був собор Святого Спаса, який було збудовано за часів князя Мстислава. Цей собор називають найбільш візантійським, який був на Київській Русі. Споруда вражає своїми розмірами: глибина підмурків 4-5 метрів, товщина стін понад 1,5 метри, висота споруди в середині від підлоги до головної бані 29 метрів. В середині собор оформлено у візантійському стилі. Стіни храму прикрашено фресковим живописом, на якому зображені картини із Старого і Нового Завітів.

З північного боку від Спаського Собору побудовано чернігівським князем Давидом Борисоглібський собор. Про князя розповідали, що він був ближчий до храму і бібліотеки аніж до поля бою. Давид збудував, цей собор як  родинну церкву і усипальницю.

Доля цього храму була набагато драматичнішою, аніж Спаського. Його декілька разів руйнували і перебудовували. Перше руйнування пов'язане із татаромонгольською навалою, а друге під час Другої Світової війни, коли бомба впала всередину храму. Від вибуху спалахнула пожежа, яка знищила все в середині. Після війни собор відновили і він набув такого вигляду, яким його бачив князь Давид. Зараз Борисоглібський собор є музеєм, який розповідає про історію міста і собору. Тут зберігається царська іконостасна срібна брама виготовлена на гроші гетьмана Мазепи.

В другій половині 17 ст. коли Чернігів стає козацьким містом, цей собор стає кафедральним. Сюди переносить свою кафедру Лазар Баранович - архієпископ чернігівський. Довкола собору утворюється монастир, а на початку 18 століття при Борисоглібському монастирі відкривається перший вищий навчальний заклад на Лівобережжі під традиційною тогочасною назвою колегіум. Варто відмітити, що за одною партою могли сидіти діти простих селян і козацьких полковників, що на той час не зустрічалось в інших навчальних закладах. Навчання тривало вісім років, що вимагало багато коштів і тому увесь курс пройти могли тільки діти із заможних родин.

Далі ми вирушили до фортечного валу. В усі часи чернігівська фортеця була дерев'яна,  але в той же час вона була важкодоступною. Тільки в кінці 18 століття за наказом Катерини ІІ через те, що фортеця опинилась у провінції і вже була нікому не потрібна, бо Росія приєднала до себе Крим, Правобережну Україну і частину Польщі, фортецю ліквідовують. Оскільки вона була дерев'яною то її місцеве населення розібрало на будівельні матеріали. Найстаріші гармати були покинуті напризволяще. Пройшло 100 років поки місцева влада схаменулась, по всій окрузі позбирали старі гармати і виставили вздовж валу. Гармат всього є дванадцять, але в місті існує оповідка про тринадцяту гармату, якщо дівчині не подобається кавалер, а кавалер є настійливим, то, щоб поставити остаточну крапку в стосунках призначають зустріч біля тринадцятої гармати, заздалегідь знаючи, що їх всього дванадцять. Погулявши вздовж фортечних  мурів ми із історичної частини міста вирушили в сучасну.

Багатьом центральна площа Чернігова нагадала Тернопіль правда у дещо збільшеному варіанті. Із центру ми вирушили до наступної зупинки - Антонієві печери, які названі на честь їхнього засновника Антонія Печерського. Антоній Печерський - відомий церковний та політичний діяч часів Київської Русі. Він був одним із засновників Києво-Печерського монастиря. В Чернігів переїхав за запрошенням князя Святослава і за його бажанням засновує монастир. У печерах ми побували у Іллінській церкві і костяниці. Костяниця - це приміщення для зберігання людських кісток. Згідно із давнім християнським обрядом померлого спочатку закопували без домовини у звичайній ямі, а потім приблизно через три роки, коли останки виймали і переміщували до костяниці, де і вони зберігалися.

День поволі доходив до кінця, а нам потрібно було повертатись назад до Києва. Переповнені позитивними емоціями ми з неохотою покинули Чернігів.

Матеріал та фото: Ярослава Павлюка «Оранта»