Головна

ЗМІ і УГКЦ

Німа Церква

Німа ЦеркваМикола Крокош

Автор роздумує над ситуацією, яка складається в середовищі ЗМІ УГКЦ.

Недавно я, передплачуючи пресу на наступний рік, взяв до рук «Каталог видань України» й страшенно зрадів, знайшовши там газету «Католицький вісник». Нарешті, подумав я, керівництво нашої Церкви виправило свою помилку і тепер заснувало видання, яке служитиме голосом найбільшої Східної Католицької Церкви. Однак про всяк випадок вирішив зателефонувати до редакції.

Я був страшенно приголомшений, коли виявилося, що газета з гучним ім'ям, яка всерйоз претендує на те, щоб висвітлювати «життя Католицької Церкви в Україні й світі», є римо-католицьким виданням. Очевидно, що місця для висвітлення життя УГКЦ, вірні якої становлять щонайменше 90 % Католицької Церкви в Україні, там знайдуть не набагато більше, ніж для православних чи лютеран. І не тільки тому, що вважають нас несправжніми католиками другого сорту, а й тому, що хочуть писати передусім про розвиток Римо-Католицької Церкви в Україні.

Треба віддати їм належне - вони правильно розуміють пріоритетне значення преси: той, про кого не знають, для інших не існує в повному значенні цього слова. На жаль, УГКЦ не посідає належного місця у медійному просторі України.

Передусім це єдина велика українська Церква, яка не має власного всецерковного офіційного, чи принаймні репрезентативного популярного пресового органу, який слугував би рупором для ієрархії та, водночас, дзеркалом, що відображало б думки і прагнення мирян.

Попри те, що практично кожна єпархія має свою газетку, тільки в Івано-Франківської «Нової Зорі» є широке коло читачів, яке виходить далеко за межі цієї єпархії. Це єдина єпархіальна газета, яку можна передплатити по всій Україні. Однак це видання з богословського і церковно-історичного погляду продовжує латинофільську лінію колишньої Станіславівської єпархії, поділеної тепер також на Бучацьку і Коломийсько-Чернівецьку єпархії. Тому воно репрезентує лише одне, «південне» крило нашої Церкви.

Що стосується єпархіальних газет, то вони через переважно низький богословський рівень інколи піддаються спокусі пропагувати, м'яко кажучи, не зовсім католицькі ідеї - антиекуменізм, забобонність. На жаль, ще не існує відповідної надєпархіальної «цензури» чи «інквізиції», яка б мала відповідну компетенцію і авторитет скеровувати деяких заблудлих богословів і журналістів на «істинний шлях».

Певною мірою ідейним антиподом «Нової Зорі» можна вважати журнал «Патріярхат», який представляє «візантинофільське» крило УГКЦ. Однак він, з огляду на невелике число абонентів та нечасту публікацію, не є повноцінним конкурентом найбільшої латинофільської газети. «Патріярхат» є радше елітарним виданням.

Тоді, як УПЦ (МП), крім чудово оформленого офіційного видання - «Церковної православної газети», має навіть свій телевізійний канал «Глас», УПЦ КП - газету «Голос православ'я», а вірні УАПЦ читають газету «Наша віра», вірні УГКЦ і досі не мають змоги детально ознайомитися із офіційною позицією керівництва нашої Церкви щодо нагальних питань життя Церкви в Україні та в діаспорі, а також із новинами з цілої Католицької Церкви та з офіційними документами Ватикану.

Боротьба проти лефевризму та різних інших спроб розколоти УГКЦ була б набагато легшою, якщо її вірні мали б певний орієнтир, який допомагав би їм відрізнити істинне від неправдивого. Саме така газета була б правильним місцем для ознайомлення греко-католиків із екуменічними ініціативами ієрархії та з поступом православно-католицького богословського діалогу.

Вона також служила б рекламуванню церковних ініціатив і заходів. Навіть богословські дискусії та огляд християнської преси могли б бути в такій газеті. Вона також виконувала б просвітницьку місію, пояснюючи вірним зміст нашої віри. Інші конфесії мали б змогу, більше дізнатися про істинні богословські позиції УГКЦ, її екуменічні ініціативи.

Потрібна газета, в якій знайшлося б місце для різних течій нашої Церкви, яка стала б дискусійним майданчиком щодо різних проблем і водночас допомагала б усім нам приходити до спільного знаменника. Така спільна газета сприяла б поступовому витворенню й укріпленню усвідомлення приналежності до єдиної УГКЦ, у якій не тільки є місце для легітимного різноманіття позицій, обумовленого її складною історією, а й спільні принципи буття нашої Церкви, як-то сопричастя із Римським Апостольським Престолом, наша візантійська самобутність й екуменічне покликання УГКЦ працювати для віднайдення єдності з цілим православним Сходом.

Якщо й такі, невеликі церковні спільноти, як мароніти й навіть копти мають власні церковні телеканали, то чому тоді найбільша Східна Католицька Церква й досі не має бодай всецерковного пресового органу? Напевно, питання полягає не так у фінансах, як у неправильному визначенні пріоритетів. Наші ієрархи ще не усвідомили, що Церква без власних мас-медіа не має майбутнього. На довгу перспективу УГКЦ не зможе жити повнокровним еклезіальним буттям, не ставши гідним «конкурентом» інших Церков у інформаційному полі євангелізації.

 

Медіальна спільното Церкви, де ти?

Медіальна спільното Церкви, де ти?

Петро Дідула

Автор роздумує над ситуацію, яка складається в середовищі ЗМІ Української Греко-Католицької Церкви у зв'язку із закриттям газети «Арка».

У грудні 2008 року з 26 засобів масової інформації УГКЦ зникло одне найменування - газета «Арка». 25 видань на шість мільйонів вірних - здається, не так уже й погано, якби не одне «але». В історію відійшло видання, яке ставило собі за мету вийти з інформаційного «гетто» УГКЦ до ширшого «невоцерковленого» читача.

У такому контексті газету «Арка» можна розглядати поряд лише з чотирма мас-медійними феноменами Греко-Католицької Церкви в Україні. Перший - сам Глава УГКЦ, який притягує до себе погляди українського суспільства, а це проявляється у великій увазі до його особи з боку світських ЗМІ. Другий - Мирослав Маринович, громадський діяч, проректор Українського Католицького Університету (а разом із Мирославом Мариновичем - ціла спільнота УКУ з її чисельними медіа-значущими проектами), якого радо публікують провідні світські ЗМІ, причому навіть тоді, коли автор говорить на «незручні» теми.

Брошурки біля греко-католицьких храмів

Стенди з газетами можна побачити на подвір'ї церкви Московського Патріархату у Львові (Фото 1). Чогось подібного біля греко-католицьких церков ставити не прийнято. А оскільки місце порожнім не буває, прийнятим стало продавати під греко-католицькими храмаaми брошурки сентиментально-слізливої духовності, причому масово, тисячними тиражами, дешеві брошурки, які для духовного читання не порекомендував би жоден авторитетний духівник.

Третій - це два десятки громадських діячів, науковців, журналістів центральних ЗМІ, які час до часу висвітлюють окремі, найважливіші аспекти з життя Церкви, що, на їхнє переконання, повинні мати широкий суспільний резонанс. Четвертий - це радіо «Воскресіння». Працюючи для мільйонів слухачів, воно залишається фактично єдиним перманентним засобом воістину масової комунікації УГКЦ.

Газета «Арка» була п'ятим медіа-ресурсом, завдяки якому творився загальний образ Церкви в сучасному українському суспільстві. Можна погодитися, що реальний вплив цього видання на ширший загал за дев'ять років залишився доволі незначним. Проте, якщо оцінювати всі ці феномени за параметром їх потенції до розвитку, можна з певністю сказати, що «Арка» була однією з найперспективніших. Газета творила медіальне середовище для журналістів, письменників, дописувачів, які своєю постійною увагою до церковно-суспільного дискурсу творили базу медіального життя Церкви: «Більше, коли багато зробить мало, ніж коли мало зроблять багато».

Штрихи до історії падіння

Дев'ять років тому владика Юліян Ґбур, тоді ще секретар Синоду єпископів УГКЦ, запросив на Святоюрську гору журналістів переважно світських ЗМІ, щоб продискутувати ідею нового суспільно-релігійного часопису. Промовляла тоді не стільки ідея нового часопису, вона не була чимось новим, промовляв ентузіазм молодого, динамічного єпископа, який висловлював думки та мрії багатьох львівських журналістів, громадських діячів, декотрі з яких до цих зустрічей на Святоюрській горі взагалі ніколи не мали нічого спільного із релігійною пресою.

Ідеалом владики Юліяна були польський тижневик «Tygodnik Powszechny», французький «La Croix», англійський «The Tablet». Владика мріяв розвинути український варіант цих провідних католицьких медіа. Мрія, однак, не збулася. «Арка», очевидно, не зайняла місце жодної із названих вище видань. Чому? Це питання - не менш складне, ніж важливою є чесна відповідь на нього, зокрема, з огляду на подальші наміри проводу Церкви розбудувати динамічну медіальну мережу. Ніхто не має вичерпної відповіді на це питання. Можливо, колись її прочитаємо в мемуарах владики Юліяна Ґбура.

Своїми міркуваннями з цього приводу лише хочу наголосити на деяких, на мою думку, важливіших моментах «з історії падіння Арки». Стратегічною помилкою засновника, яким, я сподіваюся, все ж виступала Церква, було те, що видання із такого роду амбітними планами від самого початку стало справою одного єпископа.

За відсутності підтримки єпископату від самого початку газета була приречена на завмирання. Причому тут навіть не йдеться про підтримку суто матеріальну, найбільшою промоцією суспільно-релігійного ЗМІ є увага до ініціатив, планів та й, зрештою, проблем видання. Оте, таке прикре для ЗМІ УГКЦ, відчуття полишеності сам на сам зі своїми проблемами і вималювало для «Арки» траєкторію падіння.

«Я ще дивуюся, що «Арка» виходила так довго», - сказав якось у розмові колишній редактор газети Тарас Різун. У багатьох, хто тісніше співпрацював із «Аркою», складалося враження, що увага до видання зникала навіть у самого її засновника. Залишена у відання оточенню єпископа Юліяна, редакція часопису пережила чимало поневірянь.

Газета "Арка" розповсюджувалася навіть по тюрмах

Газета, що стала улюбленою для частини ув'язнених у донецьких тюрмах, цього року до їхніх келій-камер не потрапить.

 

Це витворило цілий комплекс проблем, який, врешті-решт, посилив ізольованість видання від ширшого українського суспільства. Поступово з «Аркою» сталося те, що з крамом героя української казки, який ішов вимінювати коня на корову, а до хати повернувся зі швайкою. Не здобувши всеукраїнської аудиторії, для «Арки» пробували зорганізувати аудиторію у Стрийській єпархії.

Але дарма: концепція видання не передбачала особливої уваги до окремої частини Церкви. Чи могла «Арка» в таких обставинах вижити? Питання риторичне. Газета, яка мала потенціал стати потужним суспільним детонатором церковного мислення в цілому українському суспільстві, перетворилася на єпархіальний часопис; ним практично не будучи, таки мусила рано чи пізно померти.

Занедбано чималі людські зусилля, матеріальні ресурси українських та зарубіжних меценатів. Як могло статися, що «Арка» була залишена сам на сам зі своїми проблемами? Причину цього всецерковного саботажу газети не треба шукати в якихось «а ля масонських» змовах. Просто так є. Ми живемо кожен у своєму гетто. Це правило в різний спосіб стосується єпархій, семінарій, парафій, монаших чинів та згромаджень, окремих церковних спільнот та організацій. І коли з Божого промислу в цьому правилі з'являється прогалина (собори, зустріч, реколекції, прощі) - ми враз усвідомлюємо, як багато тратимо на тому, що не маємо між собою постійного зв'язку, спільного медіального поля.

У підгорецьких отців-схизматиків принаймні одного таки можна повчитися - їхній увазі до ЗМІ, до творення інформаційної мережі, до впливу на суспільство через медіа. Їхня активність легко пояснюється страхом залишитися без вірних.

Але чи може провід Церкви почуватися комфортно в сучасному світі без адекватних ЗМІ, у світі, який не має жодного шансу зрозуміти головний месидж Церкви через споглядання її обрядовості? При такому ставленні, якого зазнала «Арка» з боку цілості церковного люду, жодне видання, навіть якщо це буде справді український варіант «La Croix», не приживеться, як не приживеться виноградна тростина на скельному уступі.

Аудиторія підростає, медіа - ні

Якщо в Церкві нема виробленої культури читання преси, навіть найкращі часописи залишатимуться без попиту. Щоб відбулися якісні зміни на цьому полі, необхідні зусилля усього церковного люду, кожного в своїй сфері: розвиток парафіяльних видань із максимальним вмістом у них оригінальних матеріалів із життя парафії, спрямованість єпархіальних видань на суспільну тематику, започаткування професійних видань, які нададуть змогу комунікувати християнам - лікарям, художникам, викладачам тощо; розвиток видань відповідно до вікових категорій.

Той факт, що вже підростає велика аудиторія молодих людей, вихованих на дитячих журналах «Зернятко», «Ангелятко», «Ангеляткова наука», підлітковому «Сто талантів», особливо тішить. Ця читацька аудиторія, як на мене, - найгрубший і найдовший цвях в труну «немедіальності» Церкви. Але цей похорон також не відбудеться автоматично.

Щоб традиційні читачі журналу «Сто талантів» не стали читачами «КУЛ Експрес» завтра, вже сьогодні треба формувати видання, які б із християнською гідністю, але водночас «кульно» представляли суспільні явища та події. Разом із тим, усі ці видання так чи інакше залишатимуться в певному сенсі сиротами доти, поки в Україні не почне працювати потужний всеукраїнський суспільно-релігійний тижневик - журнального чи газетного типу.

Я глибоко переконаний, що такого роду видання можна творити у співпраці Греко-Католицької та Римо-Католицької Церков. Адже те, що є спільним для наших Церков, якраз не стосується обрядовості - того аспекту життя Церкви, який для релігійних ЗМІ стає своєрідною спокусою, творить прокрустове ложе тем та підходів. Ні в кого не викликає жодного сумніву, що українське суспільство якраз найменшою мірою цікавиться церковною обрядовістю.

Поєднання зусиль двох Церков у виданні дійсно всеукраїнського католицького суспільно-релігійного часопису дасть змогу цим Церквам навзаєм погасити запал конфесійного патріотизму, клерикалізму та обрядовщини і тим самим вивільнити простір для реальної проблематики сучасного українського суспільства. Припускаю, що з часом до цього видання зможуть долучити свої зусилля православні та протестантські Церкви в Україні.

В одній руці Біблія, а у другій - газета: вигляд сучасного священика

В одній руці Біблія, а у другій - газета: вигляд сучасного священикаТарас Антошевський

Після прочитання двох статей у попередньому номері часопису, присвячених мас-медійній тематиці, я вирішив запропонувати продовження обговорення цієї теми.

Час втрачених можливостей?

Ситуацію у сфері церковної журналістики в Українській Греко-Католицькій Церкві багато в чому можна порівняти з біблійною історією про закопані таланти. Років 15 тому, за словами світських журналістів, УГКЦ мала найкращу в Україні церковну прес-службу, радіо, друковані видання, не було конкуренції серед інших конфесій. Але за ці роки не відбулося такого зросту, який пройшов в інших Церквах. УПЦ (МП) має свій ТРК «Глас», який транслюють через супутник, численні та якісні веб-ресурси, радіо й телепрограми.

Далеко вперед пішли молоді протестанти, які вже розпоряджаються багатопрофільними медіа-холдингами, що вийшли на міжнародний рівень. В УГКЦ, звичайно, існують свої численні ЗМІ й виникають нові, але мені зараз хочеться також згадати про ті проекти, які зникли, але які свого часу були вдалі: АРІ, газета «Арка», «Вірую», альманах «Київська Церква».

І проблема не лише у грошах, як це часто аргументують. Бо якщо знаходяться гроші на дорогі авто, то можна знайти і на це, що є значно потрібнішим для служіння Церкви. Часто проблема полягає в нерозумінні потреби і можливостей засобів масової комунікації та нерідко легковажному підході до справи засновників. Група провідних фахівців розробила на прохання Блаженнішого Любомира концепцію інформаційної діяльності УГКЦ. І хоча вона здобула схвальну оцінку фахівців і затвердження Синоду єпископів, проте її так і не було представлено широкому загалу.

Щось подібне і з Комісією соціальної комунікації - ніяка інша Церква в Україні не має такої комісії. Але коли вона організовувала навчання для працівників церковних інституцій із залученням хороших медіа-спеціалістів, то зголошувало ся до участі лише кілька церковних «піарщиків». Ще гірша ситуацію з приватними ініціативами в Інтернеті, зокрема, з блогами. В Україні близько сотні православних священиків мають свої блоги. І часто їх веб-журнали - це нова кафедра сучасного душпастиря. А ось блоги греко-католицького клиру можна порахувати на пальцях і, здається, однієї руки. Нарешті, дійсно абсурдна ситуація - ми єдина велика Церква, яка не має центрального пресового органу. Хоча, зі слів Блаженнішого Любомира, він нам не потрібен...

На сьогодні, як слушно зауважують експерти, медіа-ринок УГКЦ, крім кількох проектів, повністю замкнувся в собі й у певному розумінні застиг на низах. Єпархіальні видання переважно не мають своїх повноцінних редакцій, тримаються на ентузіазмі окремих осіб. Тоді, звісно, вони не можуть охоплювати весь спектр роботи, а свої шпальти заповнюють матеріалами з інших видань. Тиражі далекі від самоокупності, а розміри переважно не перевищують 8-12 сторінок. Для порівняння, багато єпархіальних видань УПЦ (МП) мають понад 16 чи навіть 24 сторінки. Але важливіше інше - взята за правило сіризна, нецікавість цих видань, результатом чого стає незначний їх вплив на паству. А взагалі, чи доходять ці видання до віддалених парафій, чи продаються і чи поширені парафіяльні видання?

Чув неодноразово, що процес може відбуватися у «добровільно-примусовій» формі. Як на мене, найбільша біда криється у неготовності протистояти інформаційним атакам та застосовувати антикризовий піар. Пам'ятаю, як в одній львівській жовтій газеті (якої вже немає) з'явилися дві статті: проти патріарха Любомира і про конфлікт у сестер Йосафаток. Статті мали шалений успіх серед читачів, більшість з яких якщо й не вірили в усе, що там написали, то все ж зерно сумніву щодо осіб, на яких було здійснено інформаційний напад, було посіяно. Тим більше, що не було кампанії матеріалів із спростуваннями чи інших належних контрзаходів. І я чув таку думку, що ці публікації негативно вплинули на кількість нових покликань до монастирів.

Нині агресивну інформаційну пропаганду проти проводу УГКЦ ведуть підгорецькі самосвяти. Церква впроваджує пасивне споглядання в поважні проблеми.

Нові перспективи

Зі слів керівника Департаменту інформації УГКЦ о. Ігоря Яціва, ситуація в медіа-сфері нашої Церкви покращується. В єпархіях починають працювати фахові прес-секретарі, на головному сайті більшає інформації з місць, і хоча проблемною залишається справа фінансування Департаменту, все ж його робота стала помітнішою. А завдяки підтримці Інформаційної ради (до якої на запрошення Блаженнішого Любомира увійшли провідні медіа-спеціалісти) УГКЦ пропонує нові цікаві проекти, зокрема, комплект дисків із записами інтерв'ю Глави УГКЦ.

Розгортає діяльність і згадана Комісія, яка вже пропонує інтерактивне навчання для своїх членів. Зі слів о. Павла Худа, який очолює мас-медійну комісію, започатковані цікаві проекти, які мають значно покращити якість журналістики і активізувати діяльність церковних ЗМІ. Існує ініціатива об'єднання католицьких журналістів. Звичайно, ініціативи зверху не даватимуть результатів, якщо їх не підтримують самі журналісти та редактори. Медіа-освіта стає необхідністю для будь-якого душпастиря, який не перетворився на прораба.

Український Католицький Університет пропонує різні форми навчання для бажаючих вивчати релігійну журналістику. Найуспішнішими, як на мене, є дитячі й молодіжні проекти «Зернятко», «Ангелятко», «Ангеляткова наука», «100 талантів», а також мультимедійні проекти видавництва «Свічадо», зроблені з іншими інституціями.

Увага до юного читача є особливо важливою з огляду не лише на те, що це майбутнє Церкви. В нас втрачена культура читання, особливо під впливом поширення електронних ЗМІ. А якісні в оформленні й цікаві за змістом дитячі журнали заохотять дітей до читання періодики. Як слушно зауважив Петро Дідула, за якийсь час читачі цих видань шукатимуть продовження у формі дорослої преси. Тому є реальні виклики й потенційні читачі.

«Свічадо», попри широкий спектр цікавої літератури, вже кілька років освоює мультимедійний ринок, за яким велике майбутнє. Днями було презентовано диски з Літургією, адаптовані для людей з вадами слуху чи зору, підготовлені катехитичною комісією УГКЦ. За цим напрямком засобів соціальної комунікації велике майбутнє. Неодноразово чув побажання від батьків з великих міст (яким завжди бракує часу), що є потреба у дисках з комп'ютерними програмами з християнської етики, з катехизації. І цікавих нових проектів можна перераховувати ще немало.

Звичайно, тут не обійтися без якісного суспільного видання. Це справді може бути поліконфесійний проект, зроблений спільно греко і римо-католиками. Останні також зараз розширюють свою медіа-присутність в Україні. І знову ж таки, найцікавіші проекти є або молодіжними, або дитячими, наприклад, проекти капуцинської «Клара-Студіо» з Вінниці. Церква напрацювала велику кількість соціально зорієнтованих документів. Але хоча вони й виходять великими збірниками, у т. ч. українською мовою, проте практичне вчення Церкви так і залишається недоступним для ширшого читача. Доказом цього є масові явища хабарництва, абортів, безвідповідальної політичної діяльності та інші суспільні гріхи.

Таким чином, суспільний тижневик (це оптимальний, хоч і наразі малоймовірний формат) був би оптимальним рупором Церкви (одної чи кількох). І нинішня ситуація у кра їні та світі лише підвищує потребу такого видання. Значна кількість богословів могла би знайти свою реалізацію в Інтернеті, зокрема у блогах. Думаю, що православні священики, web-душпастирі могли би поділитися досвідом. Також є потреба в неофіційних веб-форумах для приватного спілкування на християнські теми. Попри песимістичний вступ, я налаштований більш ніж оптимістично.

Щодня під час роботи в РІСУ я зустрічаю великі потреби в якісній релігійній інформації, слові Божому, пораді, дискусії і т. п. Слово Боже, почуте молодою людиною в Інтернеті, газеті чи по телевізору, спонукатиме її увійти у храм не туристом, а особою, що прагне живого спілкування з Богом. Мабуть, це важко повірити, але нагода достукатися до сердець щораз зростаючої кількості молодих людей значною мірою зводиться до тих можливостей, які створюють ЗМІ, особливо в мережі Інтернет.

За матерілами: http://www.patriyarkhat.org.ua/

катехизм

Молитва св. Папи Івана Павла ІІ за Україну в церкві св. Миколая на Аскольдовій Могилі

«О Всеблагая Діво Маріє, Зарваницька Богородице, дякую Тобі за ласку перебування на київській землі, з якої світло Євангелія поширилося по всій Україні. Тобі, Мати Божа і Мати Церкви, перед Твоєю чудотворною іконою віддаю у руки мою апостольську подорож в Україну.

Пресвята Мати Божа, покрий Твоїм Материнським Покровом усіх християн, чоловіків та жінок доброї волі, які живуть у цій великій країні. Провадь їх до Свого Сина Ісуса, Який для всіх є Дорогою, Правдою і Життям. Амінь».

редакційна колегія


  • ПОЖЕРТВА

реквізити парафії для пожертв:

РГ УГКЦ Парафії Св Миколая на Аскольдовій Могилі,

код: 20051904 Ощадбанк АТ,

iban:  UA543226690000026003300218570





http://askoldova-mohyla.org/uk/

 

Офіційний сайт жіночого вокального ансамблю "Аніма" УГКЦ св. Миколая Чудотворця на Аскольдовій Могилі

 http://anima.askoldova-mohyla.org/