Головна

«Своїм покликанням я завдячую своїй переслідуваній, зневаженій, а відтак воскреслій Церкві»

інтерв'ю Владики Святослава (Шевчука) для радіо «Воскресіння» про його хіротонію та майбутнє служіння в Аргентині

У вівторок, 7 квітня 2009 року, у день празника Благовіщення Пресвятої Богородиці, в Архикатедральному соборі Святого Юра у Львові відбулася архиєрейська хіротонія Преосвященного Владики Святослава (Шевчука), Єпископа-помічника єпархії Покрова Пресвятої Марії в Буенос-Айресі. Рішення про призначення отця доктора Святослава Шевчука, ректора Львівської духовної семінарії Святого Духа, Єпископом-помічником єпархії УГКЦ в Аргентині, уділяючи йому титулярний престол Castra di Galba, було оприлюднено одночасно у Ватикані та Україні 14 січня 2009 року.

Чин архиєрейської хіротонії розпочався напередодні, 6 квітня, із архиєрейського найменування. Наступного дня у по вінця наповненому храмі відбулася хіротонія. Для її здійснення до Львова прибули Блаженніший Любомир, Глава Української Греко-Католицької Церкви, Апостольський Нунцій в Україні Архиєпископ Іван Юркович, Апостольський Нунцій в Грузії Архиєпископ Клавдіо Гуджеротті, 18 Владик УГКЦ з України та з-закордону, Владики Римо-Католицької Церкви в Україні, священики та миряни. Учасниками спільної молитви були представники обласної і міської влади.

Сьогодні ми маємо нагоду запропонувати вам прочитати інтерв'ю новопоставленого архиєрея Святослава, дане для радіо «Воскресіння».

У вашому титулі прозвучала цікава річ, а саме, що ви є титулярний єпископ Castra di Galba. Якщо можна, поясніть, що це означає, що це за місцевість і чи мали ви нагоду там побувати?

Кожен єпископ поставляється для Божого люду, для того, щоби служити певній Помісній Церкві, певній громаді та очолювати єпархію. Титулярний єпископ - це єпископ, який, де факто, не може знаходитись в тій громаді, титул якої він отримує. Така неможливість має різні причини. Зокрема, через те, що дуже багато древніх єпископських осідків було знищено, зруйновано в ході різних історичних обставин. Але ті осідки залишилися і у Церкві, і в її пам'яті, та в її канонічному устрої. І титулярний єпископ, це той єпископ, який під час своїх свячень отримує титул такого єпископського осідку, де, де факто, сьогодні не існує такої місцевої громади. Я отримав титул Castra di Galba - це такий дуже цікавий осідок, який знаходиться в Північній Африці, колишній Нумідії, римській провінції. Castra - означає, ще це було місце осідку римського гарнізону, а Galba - це був римський полководець, який мабуть і заснував це римське поселення в Північній Африці. І очевидно, що з часом там була заснована християнська єпархія. Але ми знаємо, що сьогодні Північна Африка, ця територія Нумідії, є мусульманською територією, де майже всі християни були знищені в ході воєн та інших складних історичних подій. Отож, я отримав титул Титулярного Єпископа Castra di Galba.

Як ви сприйняли рішення Синоду Єпископів УГКЦ про цей вибір Синоду? Чи було це прогнозованим, чи ви передбачали що таке напевно станеться?

Чесно Вам скажу, це стало для мене це стало несподіванкою з багатьох причин. По-перше, через те, що я ще досить молодий за віком, і зазвичай в такому молодому віці єпископів не призначають. По-друге, я отримав призначення на душпастирську працю в Аргентині, в Латинській Америці. Тобто, за весь період історії нашої Церкви, особливо після її виходу із підпілля жодний кандидат з України не призначався на єпископське служіння за кордоном. А по-третє, я лише два роки тому був номінований ректором Львівської духовної семінарії Святого Духа. І логіка підказує, що якщо би були якісь такі серйозні плани, то на такий короткий термін мабуть для такої інституції нового ректора би не призначувалося. Тобто, я себе почував досить безпечно довгий період часу, а ця вістка мене, чесно кажучи, здивувала і можливо трохи заставила дещо обдумати. Можу теж поділитися таким переживанням, що це для мене означає цілковиту зміну мого життя. Якщо порівняти, то для світської людини, це можливо означає зміну професії. До цього часу Церква мене готувала до того, щоби я був науковцем, чим я успішно і займався протягом останніх десяти років. Також Церква мене покликала до особливого служіння - до виховання майбутніх священиків, що я і здійснював останніх 10 років. А такого типу покликання чи номінація означає, що я все це мушу залишити і відкрити цілком нову сторінку своєї особистої історії.

Ми певні, що ви дуже успішно цього навчитеся. Скажіть будь-ласка, як ви оцінюєте той факт в новітній історії нашої Церкви, коли на початках вона виходила з підпілля, і була потреба допомогти тут в Україні. І тоді, відповідно, наші священики, єпископи з-за кордону приїжджали в Україну, щоби тут допомогти, послужити. І тепер, вперше новітній факт, коли з України призначається кандидат для єпископського служіння за кордоном. Про що це свідчить?

Думаю, що тут є кілька таких важливих свідоцтв. Найперше, це те, що наша Церква в Україні переходить на цілковито новий етап свого існування, свого розвитку. Тобто Церква в Україні починає бути осердям нашої Церкви, яка є розпорошена по цілому світі. Більше того, вона стає здатною допомагати нашим єпархіям за кордоном. До цього часу така поміч здійснювалася на рівні духовенства. Коли було потрібно душпастиря за кордоном, то дуже часто священики з України виїжджали на душпастирську працю у різні країни Західної Європи, Північної Америки, Австралії чи нашої східної діаспори - Росію, Казахстан та інші країни, де є наші вірні. Тепер, на цьому новому етапі нашого церковного життя, мабуть, вже черга дійшла до єпископату. Таким чином наша Церква в Україні, як матірна Церква, вже може допомогти організовувати церковне життя не лише на парафіяльному рівні, а й на рівні єпархії. Отож для мене це є дуже вагомим свідоцтвом такого конструктивного і серйозного розвитку та здорового і природного життя нашої Церкви в Україні.

Що відчуває людина, яка приймає єпископську хіротонію? Які є відчуття внутрішні, духовні, можливо навіть і фізичні?

Найперше, єпископ є образом, печаттю, знаменням Христа - вічного Архиєрея. І той, хто покликується до такого служіння, він найперше покликаний наслідувати Ісуса Христа, можливо, в найбільш таких невигідних для людського ума чи людської перспективи моментах. По-перше, єпископ покликаний навчати. Єпископ навчає істини, правди, але не тільки словами. Життя єпископа повинно бути отим святилищем, в якому живе правда - Христос. А це є величезне завдання, тобто своїм життям потрібно дорівнювати всім тим рисам, які Ісус Христос у собі показав людині. Також єпископ є покликаний освячувати Божий люд. Він стає посередником спасіння, він є той, що повинен себе принести в жертву за народ. Подібно як Ісус Христос сам був і священиком, і жертвою, і престолом. Той, хто бере участь в повноті Христового священства, він повинен в першу чергу себе пожертвувати. Якщо він цього не зробить, то його служіння втрачає свою сутність, служіння на образ Христа - Доброго Пастиря. Теж єпископ є покликаний управляти, керувати. Але таке керівництво, управління чи адміністрування напряму пов'язане із Таїнством Христа. Христос дав себе розп'ясти. І часто єпископ є той, який повинен приймати можливо навіть і драматичні рішення. І його судочинство власне випливає із Таїнства Животворящого Хреста Господнього - коли Христос був розіп'ятий на хресті, світові настав суд. І такого типу єпископська влада випливає із крові, яка була на хресті Христом проллята. Отож, всі ті три моменти єпископського служіння перш за все означають велику самопожертву. І в мене таке відчуття, що ті всі обряди, які пов'язані із єпископською хіротонією, є обрядами жертви, яка відбувається на престолі - є справжнім жертвоприношенням: і Христа у Пресвятій Євхаристії і новопоставлюваного єпископа. І той, хто годиться на це, він свідомо і добровільно приносить себе у жертву за Божий люд.

Цього року УГКЦ особливий акцент робить на християнському покликанні з наголосом на священичому покликанні. Кому ви завдячуєте своїм покликанням, адже відомо, що воно розвивалося ще за часів підпілля, коли УГКЦ не була легалізована?

Найперше своїм покликанням я завдячую своїй переслідуваній, зневаженій, а відтак воскреслій Церкві. Просто я бачив тих людей, які в собі несли цю Церкву. Очевидно, що найчастіше в часи переслідування Церкви можна було спілкуватися з мирянами, а відтак з монашеством, тобто із сестрами-монахинями. Можна було бачити тоді в їхніх очах, їхньому житті живого страждаючого Христа. Тоді виникала, зокрема в молодих хлопців, така велика потреба щось зробити для цих людей, для цієї Церкви, якимось чином їй послужити. І оскільки завжди у підпільній Церкві саме священик був тою особою, яка підтримувала, оживляла і забезпечувала перспективу існування тих громад, тому, очевидно, що ми тоді почали думати про священство. Якщо говорити про особу священика, який справив вирішальний вплив на моє священиче покликання, то це є вже сьогодні покійний отець Михайло Косила, який довгі роки виконував уряд підпільного ректора підпільної духовної семінарії Івано-Франківської єпархії, яка тоді знаходилася в селищі Дора біля Яремча. Для мене отець Михайло Косила був учителем священичої жертовності, ревності і чистоти. Завдяки його харизматичному (в доброму сенсі цього слова) впливові я рішився на цю дорогу і саме в неодруженому стані, бо в тому часі послужити Церкві потрібно було до кінця. Це означало зректися своїх приватних планів на майбутнє і взяти на свої плечі це Христове ярмо переслідуваної Церкви та їй послужити.

Як на мене, є помітним зменшення кількості покликань, чи радше тих, хто хоче прийти вчитися в семінарію і стати священиком. Але що робити, щоби не дійти до того стану, коли семінарії будуть напівпорожні?

Найперше я би так дуже не драматизував цю статистику зменшення кількості абітурієнтів чи відсутності такого ажіотажу довкола вступу до семінарії. Просто ми починаємо входити в етап нормального існування семінарії, а відтак нормального процесу підготовки до вступу до семінарії. Очевидно, що в 90-их роках наша Церква переживала величезний вибух у своєму житті і тоді і монашество, і семінарії відчували величезний наплив кадрів, абітурієнтів, яких потрібно було якимось чином виховати, навчити та підготувати до священства. Тепер, очевидно, цей вибух вже минув, ми приходимо в нормальні обставини нашого існування. Я думаю, що та кількість, яку наша Львівська духовна семінарія сьогодні має вже протягом останніх п'яти років, а це два чоловіки на одне місце, що це є здоровий та природній етап відбору та підготування до семінарії. Крім того, ми маємо рік підготовчого курсу перед вступом до семінарії для тих, хто закінчив середню школу, що надає такого зрівноваженого тону тим, хто готується до семінарії. Очевидно, що потрібно дбати про те, щоби кількість священиків чи кількість покликаних до священства не зменшилася. Думаю, що тут нам потрібно розпрацьовувати і відповідально здійснювати т.зв. душпастирство покликаних, тобто заохочувати молодих людей жертвувати своє життя для Церкви і для Божого люду. Чому? Дуже часто панує такий негативний стереотип, що в нас вже є забагато духовенства. Дуже часто нам закидають - ось у вас в семінарії аж 210 семінаристів, що вони будуть робити, коли закінчать семінарію... А статистика знову ж таки свідчить на нашу користь: до ліквідації нашої Церкви, у 1945 році лише в трьох єпархіях тодішньої Західної України наша Церква мала 3200 священиків. Сьогодні вся наша Церква по цілій Україні має набагато більше ніж три єпархії - у нас є близько 2800 священиків. Тобто, щодо кількості духовенства ми ще навіть не досягнули довоєнного рівня, а потреби від того часу зросли майже в 10 раз. Отож, я думаю, що не потрібно боятися, що коли хтось зважиться на дорогу священичого служіння, він буде непотрібний для Церкви, чи не отримає місця для священичого служіння - таких місць є дуже багато і я це можу стверджувати як єпископ з Аргентини, де є величезна потреба в духовенстві. І сьогодні Церква переживає великий і новий етап свого будівництва далеко поза межами Галичини і там потреба в нашому духовенстві відчувається сьогодні як ніколи гостро.

Ви мали досвід перебування в Аргентині, адже в 1991-1992 роках навчалися в Центрі філософсько-богословських студій «Дон Боско» в Буенос-Айресі. Я так розумію, що це і відіграло вирішальну роль вашого призначення. Якою вам запам'яталася Аргентина з тих років і можливо ви мали нагоду її бачити вже пізніше?

Преше моє враження як студента, як семінариста - Аргентина це є тепла країна. Тепла країна не лише щодо свого клімату, бо в Аргентині є дуже цікаво зібрані всі кліматичні пояси: починаючи від тропічного і закінчуючи арктичним кліматом на узбережжі Антарктиди. Але, перш за все Аргентина є теплою країною щодо теплоти людей, які там проживають. Це, можливо, така риса самої латино-американської культури, зокрема в Аргентині. Українці в Аргентині - це дуже теплі, відкриті люди, зі щирим серцем, люди, які направду зберегли дуже багато з того, що їхні можливо прабатьки привезли з України. Це є люди, які сьогодні з великими сподіваннями дивляться на нашу Церкву в Україні. І всі ті процеси, які відбуваються і в національно-політичному та державному житті України, і у церковному житті, вони живо відчувають там. Отож, існує такий дуже сильний внутрішній, навіть я би сказав, містичний зв'язок з Українською Церквою. Нажаль, в Україні наша Аргентинська єпархія і взагалі наша громада в Аргентині трохи випала зі свідомості і нашої спільноти, і нашої Церкви. Наприклад, в Україні більше знають про нашу Церкву в Бразилії. Можливо, якраз саме те, що сьогодні Церква в Україні посилає єпископа до Аргентини - це є знак, що Матірня Церква пам'ятає про тих людей, про них дбає, за них молиться, а відтак робить все для того, щоби той зв'язок з Україною, який вони відчувають там, ми відчули і пережили тут в Україні.

Приблизно два роки тому я мав інтерв'ю з отцем Йосифом Газудою, нашим священиком в Аргентині. І тоді він, як головну фактично проблему, головну потребу в житті нашої Церкви в Аргентині бачив якраз поважний брак священиків. Як плануєте, як бачите можливим вирішити це питання? Чи будете засновувати семінарію в Аргентині? Чи будете запрошувати священиків з України чи інших країн їхати на служіння в Аргентину?

Повернімося до статистики. У зв'язку з моєю номінацією Апостольська Столиця оприлюднила такі цифри: сьогодні в Аргентині, згідно парафіяльних списків є 160 тисяч українців греко-католиків, котрі розпорошені по всій площі Аргентини, яка в 4 рази за площею більша від України. Сьогодні на таку кількість наших вірних є всього 17 священиків, хоча парафій є близько 50-ти. І це вже збудованих храмів, сформованих парафіяльних громад, які чекають на своїх душпастирів. Тобто самі ці цифри кажуть, що є величезна потреба саме у священиках, які би могли надати адекватну душпастирську опіку нашим вірним. З іншого боку, теж контактуючи з отцем Йосифом Газудою, який до речі приїхав на мою хіротонію - мені це було особливо приємно, є дуже багато молодих хлопців, які хочуть стати священиками. Є багато покликань, але немає кому кликати. Отож, моїм завданням буде кликати, а відтак будемо дуже серйозно застановлятися, як ці покликання можна зреалізувати. Очевидно, що однією з таких дуже важливих причин, чому нашого духовенства там сьогодні так мало, це те, що там не існувало повноцінної семінарії, саме української, в нашому обряді. Владика Андрій (Сапеляк) багато років намагався таку семінарію створити, але вона повноцінно так і не заіснувала. Я, до речі, теж вчився в такій українській семінарії в Аргентині, яка знову воскресла на певний період часу і знову за деякий час закрилася. Отож, по-перше, я буду шукати тих хлопців, які хочуть бути священиками, а відтак переберу відповідальність за їхнє священиче покликання і будемо шукати найкращих способів для його плекання. Думаю, дійсно можна думати про створення такої семінарії в Аргентині, але знову ж таки потрібно думати, як її забезпечити та збудувати. Також, ми будемо дуже серйозно думати про те, яким чином можна до України прислати на навчання семінаристів, але вже мабуть після певного періоду їхнього виховання там. Бо все ж таки між Україною та Аргентиною існують великі культурні відмінності, і потрібно до такого «культурного шоку» молодого хлопця підготувати, а відтак, збудувати і утвердити його у його священичому покликанні. Крім того, в нас ще є римські колегії та інституції, які теж є готові прийняти хлопців з Латинської Америки, але знову ж таки потрібно дбати про добро кожної окремої особи і для кожного цього майбутнього священика таку дорогу до священства підготувати, яка би найбільш йому відповідала. Зважаючи на такі великі душпастирські потреби я звертався, звертаюся і буду звертатися за допомогою до наших Владик в Україні і шукаю священиків, які би мали місійного духа та були готові пуститися в таку місійну працю до Аргентини. Але очевидно, що та єпархія, яка потребує зпроваджувати священиків з України, ще не може самостійно сама себе забезпечити. Тобто, це означає, що її потрібно підсилювати - я це буду робити в Аргентині. Але для того, щоби наша єпархія до кінця могла скріпитися, то буде потрібно, щоби священики з України протягом щонайменше 10 років були готові приїхати і підтримати наших людей та послужити. Отож ті зв'язки, про які я говорив, навіть в такий спосіб будуть міцніти і розвиватися.

Які ще першочергові завдання ви бачите, які потрібно буде вирішувати вже тепер?

Думаю головним завданням - це є знайомство. Ставлю собі завдання відвідати кожну українську громаду, кожну українську спільноту. В Аргентині є дуже сильні культурні, національні спільноти: «Просвіта», «Пласт», «Інститут української культури», колишня філія УКУ в Римі ім. Святого Климента, Папи Римського. Отож ті всі спільноти є, тільки їх потрібно пізнати, а відтак послужити, щоби вони скріпилися та розвивалися. Тому, мабуть, щонайменше рік часу мені займе, щоби я міг дійсно бути з людьми, їх пізнати, щоби вони набрали довір'я до мене, а я набрав довір'я до них і відтак, саме це будівництво спільноти буде першочерговим завданням, зокрема, якщо ця спільнота є розсіяна, бо це є дійсність діаспори.

Ми справді щиро дякуємо вам за те, що ви присвятили свій час для того, щоби поспілкуватися з нами і відповісти на наші запитання. Ми щиро бажаємо вам великих успіхів, щоби все, що хочете зробити, все що добре плануєте зробити, щоби Господь допоміг і благословив! Бажаємо щасливої дороги і щасливої праці в Аргентині!

Дякую!

Розмовляв о. Ігор Яців

За матеріалами: http://www.ugcc.org.ua/

катехизм

Молитва св. Папи Івана Павла ІІ за Україну в церкві св. Миколая на Аскольдовій Могилі

«О Всеблагая Діво Маріє, Зарваницька Богородице, дякую Тобі за ласку перебування на київській землі, з якої світло Євангелія поширилося по всій Україні. Тобі, Мати Божа і Мати Церкви, перед Твоєю чудотворною іконою віддаю у руки мою апостольську подорож в Україну.

Пресвята Мати Божа, покрий Твоїм Материнським Покровом усіх християн, чоловіків та жінок доброї волі, які живуть у цій великій країні. Провадь їх до Свого Сина Ісуса, Який для всіх є Дорогою, Правдою і Життям. Амінь».

редакційна колегія


  • ПОЖЕРТВА

реквізити парафії для пожертв:

РГ УГКЦ Парафії Св Миколая на Аскольдовій Могилі,

код: 20051904 Ощадбанк АТ,

iban:  UA543226690000026003300218570





http://askoldova-mohyla.org/uk/

 

Офіційний сайт жіночого вокального ансамблю "Аніма" УГКЦ св. Миколая Чудотворця на Аскольдовій Могилі

 http://anima.askoldova-mohyla.org/