П'ятниця, 04 вересня 2020, 15:51

Пропонуємо Вашій увазі першу частину духовних роздумів владики Богдана Дзюраха, Секретаря Синоду Єпископів УГКЦ, про пандемію та відповідь християнина на виклики, які вона породила. Цей текст є частиною анонсованого проєкту «Пандемія Covid-19. Відповідь християнина на нові виклики».

І. Як вижити в період пандемії? — Іспити минулого

Я, мабуть, не помилюся, припускаючи, що мало хто з шановних читачів переживав будь-коли у своєму житті щось подібне до того досвіду, який ми усі переживаємо, починаючи від лютого цього року. Були різні моменти і періоди нашої новітньої історії. Проте, поняття пандемії було для нас далеким і абстрактним, — чимось, що заторкало Європу і світ сто років тому (сумнозвісна «іспанка»), або далеку Африку, де вірус Ебола регулярно збирає своє смертоносне жниво у різних країнах континенту.

Але тепер і до нас навідався загрозливий для життя вірус, дія якого є непередбачуваною і ще надто мало вивченою, а ефективного ліку проти нього поки що немає. І такий стан справ радикально змінив і наше з вами життя — професійне, родинне, товариське, особисте. Деякі зміни стали явними і очевидними, як от дистанційна праця, карантинні приписи в церквах і публічних місцях, чи навіть той самий антисептик, який став звичайним атрибутом нашого щоденного життя. Інші зміни проявлятимуть себе щойно з часом та матимуть вплив на значно важливіші і більш глобальні царини, зокрема йдеться про зміни в погляді на саму людину, на роль держави у її житті, на якість міжлюдських стосунків тощо.

Але вже навіть цей короткий історичний проміжок часу, який ми дотепер прожили в умовах пандемії, дає нам право оглянутися назад і застановитися над тим, що дотепер відбулося: над нашою реакцією на цю таку неочікувану ситуацію і над нашими діями в обставинах, що склалися. Сучасна мова в подібних випадках вживає популярне слово «виклик», перед яким постало людство. Я радше хотів би вжити слово «іспит», та разом з вами застановитися принаймні над трьома з них, які нам довелося складати впродовж кількох минулих місяців.

1. Іспит на нашу людяність

Ми всі внаслідок несподіваного нападу вірусу усвідомили свою уразливість і незахищеність, в першу чергу, на фізіологічному, фізичному рівні. Перед новою і небезпечною загрозою постали усі без винятку люди: прості селяни з далекого волинського села і можновладці з київських пагорбів, молодь і люди похилого віку, багаті і убогі, вчені і безграмотні – вірус не оминає нікого і не зважає на статус, багатство чи зв’язки. Разом з фізичною вразливістю ми відкриваємо і фундаментальну рівність усіх людей в найбільш радикальному її вимірі, а саме – рівність перед обличчям смерті. Це про кожного з нас написав давній християнський автор в одній із молитов, які ми досі читаємо на похороні: «Згадав я пророка, що кликав: Я є земля і попіл. І ще розглянув у гробах і побачив кості обнажені, і сказав: Хто ж тут цар, або воїн, або багатий, або вбогий, або праведник, або грішник?»… Вибачте за такий есхатологічний початок, але ми часто забуваємо про свою смертність, про свою тлінність і минущість. А забуваючи, губимо те, що у нашому житті є суттєве, основне.

Втім, наша людяність і її випробування/іспити не були обмежені лише до фізичного рівня. Бо до поняття людини належить також сфера почуттів, і ще глибше – сфера серця, волі, духа, – всього того, що робить нас справді людяними, гуманними, одне слово – людьми. І однією з базових характеристик людини у цьому контексті є її здатність співпереживати з ближнім у його трагедії, співчувати і співстраждати з ним.

З одного боку, читаємо і чуємо численні розповіді про героїзм наших медиків, про те, як лікарі, медичний і обслуговуючий персонал з великою відвагою і посвятою щоденно наражають себе, а через те, і своїх найближчих рідних, на реальну небезпеку заразитися, а попри це лікують хворих, доглядають їх, допомагають подолати недугу. Така поведінка не може не будити вдячності і глибокої пошани. Мабуть, лікарі, зокрема ті з-посеред них, які здійснюють своє покликання чесно, відповідально і жертовно, ще далеко не доцінені належним чином, в тому числі і у вигляді матеріальної винагороди з боку держави.

Проте, маємо, на жаль, не менше численні свідчення, коли впродовж останніх місяців, наші співгромадяни не завжди виявилися на висоті людяності у цих непростих обставинах. Мені досі моторошно пригадувати новини про протести проти приїзду евакуйованих українців з Уханю до того чи іншого регіону чи містечка Західної України та про реакцію людей в Нових Санжарах навіть не на реальну загрозу, а лише на підозру лиха у таких самих вразливих і беззахисних співгромадян, якими є кожен з нас. Відразу скажу, що були і інші реакції: один священник, довідавшись, шо евакуйованих з Китаю повезуть на карантин до Нових Санжар на Полтавщину, зателефонував мені і сказав: «Якщо буде потреба і можливість, я готовий послужити цим людям як медичний капелан»… Все ж, реакції упередження, нетерпимості, а то й відвертої ворожості у стосунку до хворих – реально чи лише потенційно, не можуть не засмучувати. У таких реакціях немає нічого людського, а радше тваринний інстинкт самозбереження або сліпе слідування за підбуренням чи цькуванням, що походять ззовні. Бракувало у цих реакціях відгуку тверезого розуму, люблячого серця, які могли б знейтралізувати панічний страх і перші відрухи ненависті і неприйняття.

Ви, можливо, читали на інтернет-ресурсі «Українська правда» інтерв’ю-свідчення греко-католицького священника о. Володимира Ващука, який був першим, у кого виявили коронавірус у шахтарському містечку Червоноград на Львівщині і який перейшов доволі складний період лікування. З одного боку, він пригадує, як його друзі-священники та знайомі з України і з-за кордону підтримували його, телефонували, молилися за нього. Але з іншого боку, щиро ділиться своїм «найбільшим болем», а саме, – як його батьків, що проживають на селі, – після того, як односельчани довідалися про його захворювання, – люди обходили десятою дорогою. Подібно згадує і про медсестер, які його лікували, і які проживають по селах, за їхнім власним свідченням, на самих початках пандемії ставилися «як до прокажених», не лише оминали здалека, але навіть кидали каміння на їхні городи і подвір’я… Одне слово, підсумував цей священник, «у той час, який зараз є, наш український нарід не склав тест на людяність. Це найбільший біль» [1]…

Далі буде…

† Богдан Дзюрах, Секретар Синоду Єпископів УГКЦ

Посилання:

[1] Ольга Кириленко, «„Наш нарід не склав тест на людяність. Це найбільший біль“ — священник, який перехворів коронавірусом», Українська правда, 27 травня 2020 року, https://sos.pravda.com.ua/articles/2020/05/27/7150462/

Джерело: http://ugcc.kiev.ua/