Субота, 13 лютого 2021, 18:38

РОЗДІЛ X БІОГРАФІЯ Й БІБЛІОГРАФІЯ ЙОСАФАТА КУНЦЕВИЧА

Рідко яка постать церковної історії 17-го сторіччя стала предметом такої багатої й різнородної літератури, як особа Йосафата Кунцевича. Та це, зрештою, і не дивно, бо Йосафат Кунцевич із різних титулів був і певно буде предметом зацікавлення, дослідів, студій і дискусій збоку різних людей, і прихильників, і противників.

Свят-Йосафатівська література і багата, і різнородна, і цікава, та могла б бути предметом окремої розвідки чи студії. Але в рамах нашого життєпису мусимо обмежитися до короткого й дуже неповного перегляду літературної спадщини про Йосафата, головно тієї, яка наросла між його беатифікацією і канонізацією (1643-1867). Ця література являється одночасно і документацією, коли пізніша література (по канонізації) є радше популяризацією його постаті, на основі давніших документів і бібліографії. Багато з тієї давнішої літератури-документації вже пропало, багато ще лежить у недоступних архівах, а навіть те, що збереглося до наших часів, не є якслід відоме, опрацьоване, з’ясоване й насвітлене. Деякі документи про особу і поведінку Йосафата ще й до сьогодні перекручені, пофальшовані, неповні, або тенденційно насвітлені. Тому не буде злишнім, коли на закінчення життєпису Йосафата Кунцевича подамо: І. Короткий огляд біографії і гагіографії Йосафата (1623-1866); II. Огляд літератури про Йосафата (1867-1967), та вкінці: III. Бібліографічний показник джерел і літератури про Йосафата аж по сьогоднішній рік (1967).

І. ОГЛЯД БІОГРАФІЇ І ГАГІОГРАФІЇ ЙОСАФАТА

(1623-1866)

Наш огляд обмежуємо до вибраного й доступного матеріялу, який охоплюємо в такі підрозділи: 1. Перші життєписи св. Йосафата, 2. Богослужбові й поетичні твори (17-18 стт.), 3. Проповіді й похвальні промови (17-18 стт.); вкінці 4. Полемічні писання проти Йосафата (18-19 стт.).

1. – ПЕРШІ ЖИТТЄПИСИ ЙОСАФАТА (17 ст.)

Історичне досліджування життя й обставин смерти Йосафата розпочалося зараз таки після його смерти, коли ще були між живими сотки свідків і його святого життя, і діяльности, і мученичої смерти. Тим свідкам завдячуємо багато документів, свідчень, заяв, зізнань і урядових актів до життя, характеристики й образу Йосафата.

а) Між цими історичними документами перше місце займає “Життя і смерть Йосафата Кунцевича, Архиєпископа Полоцького”. Це є перший життєпис Йосафата, написаний у два-три місяці після його смерти, і переданий під розгляд Апостольського Престолу в Римі вже на початку квітня 1624 р., який став основою для першого беатифікаційного процесу в 1628 р. і другого в 1637 р. Цей перший життєпис Йосафата був теж першим його друкованим життєписом (Добру і вичерпну розвідку про цей перший життєпис Йосафата написав о. Йосафат Скрутень, ЧСВВ, Перший життєпис св. Йосафата (“Записки ЧСВВ”, т. І, Жовква 1924, стор. 315-363), поміщуючи три різні тексти життєпису, один у польській, а два в латинській мові. Він уважає, що автором першого життєпису в польській мові був митроп. Рутський; життєпис зразу був перекладений на латинську мову іншими людьми, і звідси пояснюються ріжниці мовно-стилістичного характеру, також і в заголовках. І так польський текст за титулований: Rеlасyа о zаmоrdоwаnіu оkrutnym y оsоblіwеy swiatobliwosci w Bogu wielebnego Оуса Jоzаfаtа Кunсеwісzа, Аrсhіеріskора Роloсkіеgо, krоtkо а рrаwdzіwіе оріsаnа, w Zаmоsсіu, Rоku Раnskіеgо 1624 (Jоасhim Моrосhоwskі, Еріskор Wlоdzіmіrskі у Вrzеskі Сzytеlnіkоwi Lаskаwеmu).”

Другий, латинський варіянт затитулований:

Brevis et vera narratio de crudely caede morumque singulari sanctitate Reverendissimi Patris Josaphat Kuncewicz, Archiepiscopi Polocensis descripta, Zamosciae anno 1624 (Joachimus Morochowski, Episcopus Vladimiriensis et Brestensis Benevolo Lectori).

Третій, латинський варіянт, пред’явлений у травні 1624 року Апост. Престолові звучить:

“Vita et mors Archiepiscopi Polocensis Rutheni a Schismaticis occisi, anno 1623?)

Історики і дослідники цього найстаршого документу про життя і смерть Йосафата майже однозгідно стверджують, що автором першого життєпису Йосафата був сам митрополит київський Йосиф Велямин Рутський. Вправді, митр. Рутський не підписався під цим життєписом як його автор, але всі дані й обставини промовляють за тим, що це він написав перший звіт про життя, чесноти і смерть свого великого друга й сподвижника. Життєпис Йосафата пера Рутського був готовий уже при кінці місяця січня, або на початку місяця лютня 1624 р., бо вже в ньому згадується про суд над убивниками Йосафата і про покарання Витебська, що відбулося при кінці січня й на початку лютня 1624 року.

Життєпис Йосафата пера Рутського короткий, але докладний. Особливішу увагу автор звернув на чесноти й подвиги Кунцевича після його вступлення до манастиря, себто продовж цілого життя Йосафата в манастирі Пресв. Трійці у Вильні, а потім на архиєпископському престолі в Полоцьку. Докладно описано тут смерть Йосафата у Витебську, як теж події, чудесні знаки і явища безпосередньо після мучеництва. Цей життєпис Йосафата вийшов іще того самого року (1624) у Замостю друком і був присвячений папі Урбанові VIII. Видавцем його був Яким Мороховський, єпископ Володимира Волинського (Мабуть на бажання Рутського єп. Я. Мороховський, ви даючи Життя Йосафата, не згадав Рутського як автора. Із того, що було подане на початку, що видавцем був Я. Мороховський, дехто вважав його і за автора життєпису. Та аналіза тексту вказує таки на Рутського як автора).

б) До перших життєписів Йосафата належить: “Короткий звіт про життя і чуда блаженного Йосафата Кунцевича” Антонія Джерарді (A. Gerardi, Sommaria Relazione della vita, e miracoli del Beato Martyre Giosafat Cuncevicio, Romae. 1643), та “Життя і мучеництво блаженного Йосафата, єпископа й мученика”, Станислава Косінського.

А. Джерарді написав життєпис Йосафата в 1643 р., себто в році проголошення Йосафата Блаженним, його твір вийшов у Римі й основувався на протоколах беатифікаційного процесу Йосафата та на життєписі Йосафата пера митроп. Рутського. Він був виданий із нагоди беатифікації Святого та служив для поширення знання про Йосафата.

Правдоподібно в тому самому часі написав життєпис Йосафата о. Станислав Косінський, єзуїт, приятель і сповідник Йосафата. Він був одним із головних свідків на першому і другому беатифікаційному процесі Йосафата в 1628 і 1637 рр. Знаємо видання цього життєпису з року 1665 р., на яке покликується життєписець Йосафата, єп. Яків Суша. Але, правдоподібно не було це перше видання книжки о. Косінського. На жаль, книжка о. Косінського про Йосафата є сьогодні недоступна навіть бібліографам.

в) Життєписець Йосафата – Яків Суша. Найціннішим і найповнішим між першими життєписами Йосафата являється життєпис єпископа холмського і белзького, василіянина Якова Суші.

Яків Суша належить до світлих постатей історії Українсько-Білоруської Церкви. Народився він у Мінську 1610 р., до оо. Василіян вступив у дуже молодому віці (1626 р.), опісля студіював в колегії оо. Єзуїтів у Пултуську (на Мазовії), а докторат із філософсько-богословських наук осягнув на університеті в Оломунці (на Моравії). Від 1639 р. був він професором і ректором холмської колегії, а від 1649 р. тимчасовим адміністратором холмської єпархії, на яку він одержав 1652 року єпископське свячення з рук митр. А. Сєляви.

Суша був не тільки одним із кращих єрархів З’єдиненої Церкви в 17-му ст., але теж знаменитим її істориком і апологетом. З-під його пера вийшли три визначні історичні твори, що себе взаємно доповнюють. Перше і головне місце в цій історичній трилогії займає твір під наголовком: “Хід життя та подвиг мучеництва блаженного Йосафата Кунцевича, Архиєпископа Полоцького та Єпископа Витебського і Мстиславського з Чину Отців Василія Великого.” (Твір Суші “Подвиги Уніятів” – це коротка історія долі Берестейського Порозуміння, від 1595-1665, та її оборона від закидів і наклепів. “Савло і Павло Руської Унії” – це життєпис Мелетія Смотрицького та історія його приступлення до католицтва. Друге видання вийшло в Брукселі 1864 р. Український переклад зладив о. Богдан Курилас, ЧНІ, який появився в “Логосі”, Йорктон 1966-7 р) Це перша історична монографія про Йосафата Кунцевича. До своєї праці використав він дотеперішні життєписи Йосафата: Рутського-Мороховського (з 1624 р.), Антонія Джерарді (з 1643 р.), а головно Станислава Косінського (з 1665 р.), про якого виразно згадує на вступі до своєї книжки. В основу праці Суші лягли документи й акти беатифікаційних процесів (із 1628 і 1637 рр.), до яких Суша мав вільний доступ у Римі, куди приїхав як висланець єпископату Українсько-Білоруської Церкви, щоб приспішити канонізацію Йосафата та полагодити різні справи Української Церкви. Вартість його монографії в тому, що він побудував життєпис Йосафата на зізнаннях свідків згаданих вище беатифікаційних процесів, а крім того використав немало подробиць до життя Йосафата з оповідань сучасників Блаженного. Та й він сам жив у часах близьких до Йосафата, і то на тих самих землях Білоруси, де недавно жив і діяв полоцький архиєпископ.

Книга Суші складається з таких розділів: І. Народження і молодість Йосафата до вступлення в манастир; II. Йосафат у Чині св. Василія Великого; III. Йосафат як архиєпископ; IV. Мучеництво й пізніші події; V. Прослава й чуда бл. Йосафата; VI. Церковне почитання Йосафата. Мабуть найбільш докладним розділом монографії Я- Суші являється розділ про чуда Йосафата. Він їх пильно збирав і списував; тож Суша подає опис чи перелік понад сотні чудес та дивних знаків, що їх Бог довершив за посередництвом Йосафата.

Монографія Суші, написана в латинській мові, вийшла в Римі 1665 р. і була присвячена тодішньому римському архиєреєві, папі Олександрові VII (1655-1667), із проханням, щоб папа проголосив Блаженного Йосафата Святим. Написана вона з великим пієтизмом до бл. Йосафата, а водночас з історичною сумлінністю, критицизмом науковця та любов’ю до правди й добра. Всі пізніші життєписці, історики, проповідники чи панегіристи Йосафата користувалися твором Суші. Друге видання твору Суші про Йосафата вийшло в Бельгії 1865 р. стараннями єзуїта, о. І. Мартинова. (Твір Суші був головним джерелом для Миколи Контієрі, життєписця Йосафата в італійській мові, з нагоди канонізації (1867) та для Альфонса Ґепена, у французькій мові (1874).

Поетичний переспів життя Йосафата за даними монографії єп. Якова Суші зладив польський домініканець, о. Домінік Яцек Маліновський під наголовком: “Золота корона над зраненою головою Бл. Йосафата Кунцевича”. Цей віршований життєпис Йосафата вийшов друком у Вильні в 1673-му році.

2. – БОГОСЛУЖБОВІ І ПОЕТИЧНІ ТВОРИ (17-18 стт.)

Мученича смерть Йосафата (1623 р.) та проголошення його Блаженним (1643 р.) дали нагоду до постання літургійно-богослужбових та поетичних творів у його честь. Ця богослужбово-поетична прослава Йосафата була дуже популярна в перших десятиліттях після його смерти й беатифікації. На честь Йосафата поставали Служби, Молебні, Акафисти, поеми, панегірики, пісні й гимни в церковно-слов’янській, латинській та польській мовах. Багато з тих літургійно-панегіричних композицій не збереглося, багато залишилось у рукописах, або у недоступних сьогодні виданнях.

а. – Літургійна творчість у честь Йосафата. – Перші Служби й Молебні до Йосафата постали з хвилиною, коли він був проголошений Блаженним (1643 р.). Беатифікаційний декрет папи Урбана VIII, від 16-го травня 1643-го року, благословив відправляти в день Йосафата, себто 12-го листопада, Службу Священомученика з общини (себто із загальної Служби Священомученикові).( Текст декрету в “Документи Римських Архиєреїв”, том І, стор. 521-3, де дається дозвіл на святкування й почитання Йосафата в дні 12 листопада, у Василіянськім Чині в усьому світі та в Київській митрополії)

На Замойському Синоді (1720 р.) постановлено святкувати “Празник Блаженного Священомученика Йосафата” дня 16-го вересня (ст. ст.) окремою Службою. Виконуючи постанову Синоду, митр. Атанасій Шептицький видав у 1738 р. Службу Йосафатові під наголовком: “Возслідованіе празника Блаженнаго Священномученика Іосафата, совершаемое вь день місяця Септемврія” (Ця Служба вийшла разом з іншими, прийнятими Замойським Собором, Пресв. Євхаристії і Состраданню Пресв. Богородиці, під заг. Возслідованія празникам Пресвятой Тайни Евхаристіи, Состраданія Пресвятій Богородиця и Блаженнаго Священномученика Іосафата, оть святого Собора Замойскаго преподаннимь. Типомь издашася в манастирі Уневскомь Чину св. Василія Великаго… Вь літо оть Воплощенія Бога Слова 1738). Автор тієї Служби невідомий, але з деяких мовних та стилістичних прикмет Служби можна б догадуватися, що був ним білоруський василіянин (Єп. о. Боцян, Перед Ювілеєм св. свящ, Йосафата, див. “Нива”, рік XVIII, ч. 4, Львів 1923, стор. 124). Автор Служби переходить систематично життя й смерть Йосафата, скрізь підкреслюючи його чесноти й прикмети духа. Так, нпр., стихири на вечірні оспівують Йосафата як мученика й доброго пастиря, а стихири на литії як ревного подвижника церковної одности. Стихири сідальні і хвалитні на Утрені змальовують життя Йосафата в манастирі та на єпископському престолі. Канон на утрені описує мучеництво Йосафата, чудесні знаки при віднайденні його мощів та деякі його чуда. Служба Йосафатові з 1738 р. мала декілька видань (Нпр. в Уневі (1745 р.), в Почаєві (1741, 1762 рр.) та в інших друкарнях), і в поправленій формі ввійшла до видання “Минеї” в Почаєві (1771 р.). Тут Йосафатові вже даний титул Святого (Служба Йосафата в Почаївській Минеї має назву: “Святаго Священномученика Іосафата Архієпископа Полоцкаго” (Септемврія 16 день, лист 104 об.).).

По канонізації Йосафата (1867 р.) була написана грецька (Ґроттаферрата) і латинська Служба св. Йосафатові (Автором грецької Служби Йосафатові був о. Н. Контієрі). Після віднайдення й перевезення мощів св. Йосафата до Відня (1916 р.), о. Ісидор Дольницький уложив окрему “Службу Перенесенню мощей Святого Йосафата”, але вона залишилася в рукописі (Ця Служба була передана до Друкарні оо. Василіян у Жовкві, але не була видрукована (пор. статтю єп. О. Боцяна Перед Ювілеєм…, стор. 125)).

Крім властивої церковної Служби, після беатифікації Йосафата (1643 р.) на його честь постали богослужбові композиції принагідного характеру, як нпр. Молебні, Акафісти, гимни й пісні. Деякі з них знищились через часте вживання, а ще більше цих пам’яток пропало після насильної ліквідації Унії на теренах України й Білоруси (18-19 стт.). Про Молебень до Йосафата виразно говорить у своїм заповіті (з 4-го травня 1651 р.) митрополит А. Сєлява, але його текст не доховався до наших часів (О. Боцян, єп., Нав. стаття, стор. 125). Про Акафіст на честь Йосафата є згадка в “Реляції” о. Івана Олешевського, ігумена василіянського манастиря у Витебську. Автор тієї “Реляції” описує вбивство кількох василіян у Полоцьку, що їх помордував цар Петро І у 1705 р., коли вони відправляли по Вечірні “Акафист блаженному Йосафатові” (Там же). Може був це той самий Акафист, що в 1763 р. вийшов друком із паралельним латинським перекладом та піснею в честь Йосафата (Там же). Новий уклад Акафисту до св. Йосафата зладив о. Олександер Дикий, а поправив і доповнив його о. Ісидор Дольницький (Акафість св. Священномученику Іосафату, Жовква 1901. Слід згадати тут також Служби Йосафатові, складені в польській мові для вжитку вірних римсько-латинського обряду).

З пісень на честь Йосафата заслугують на окрему увагу три пісні, що ввійшли до славнозвісного “Почаївського Богогласника” (1790 р.). Перша пісня, написана в старо – українській мові, зачинається словами: “Злату трубу, словес губу” й оспівує святе життя Йосафата, його мучеництво, наругу над мертвим його тілом, віднайдення його та щедрі овочі смерти Священо-мученика. Правдоподібно постала ця пісня в 1667 р., коли мощі Йосафата поверталися після 14-літнього скитання (1653-1667) із Супрасля через Вильно до Полоцька. Таке припущення можна б зробити на основі п’ятої строфи, в якій описується радість міста Полоцька, коли до нього повернувся “драгоцінний Бисер”, себто мощі Йосафата.” (О. Боцян, єп., Нав. стаття, стор. 127. Пісня до св. Йосафата в Почаївськім Богогласнику має такий заголовок: “Піснь Блаженному Священномученику Іосафату Архієпископу Полоцкому и Витебскому. Твореніе инока Чину СВВ.”)

Дві інші пісні Почаївського Богогласника написані в польській мові. Одна з них звеличує життя, мучеництво й славу Йосафата і правдоподібно була призначена для вжитку шкільної молоді. Друга пісня легким і популярним стилем змальовує приготування ворогів до кривавої розправи з Йосафатом та саме його мучеництво. Ця пісня була дуже популярна в народі, головно ж у часах переслідування Унії на Підляшші й Холмщині. Було ще більше пісень про Йосафата між нашим народом у минулих століттях (17-19 стт.), але вони не записані.

б. Поеми й панегірики. – Крім богослужбових і церковних пісень у честь Йосафата, дуже популярними були поеми, гимни й віршовані панегірики, що їх уживано з нагоди торжественних обходів і святкувань у честь Йосафата, зокрема ж на шкільних виступах, академіях, представленнях, деклямаціях тощо.

Вже 5 років після смерти Йосафата, а саме в 1628 р., вийшла у Львові невелика поема під наголовком “Духовний Тріюмф”, у якій автор – Олекса Сляхтович – звеличує життя й смерть Йосафата (Wal. Alex Slachtowicz, Tryumph duchowny o.Jozafata Kuncewicza, Episkopa Witebskiego, zyciem duchownym y smiercie meczenska cswiecony, Lwow 1628). Того самого року (1628) Йосафат Ісакович, білоруський василіянин, написав і видав друком більшу поему в латинській мові під наголовком “Йосафатида”. У трьох частинах змальовано тут мученицьку смерть, чесноти й небесну славу Йосафата.

Після проголошення Йосафата Блаженним, берестейський воєвода Мельхіор Савицький написав у честь Йосафата поему в латинській мові, під наголовком “Первістки слави”, яка вийшла друком 1649 р. в Вильні. Два поетичні панегірики про життя, страждання, смерть і прославу Йосафата вийшли в Римі в 1651-1652 рр. Автором обидвох панегіриків був Стефан Ліневський, студент філософії в римській колегії оо. Єзуїтів; перший панегірик має назву: “Рожа Кунцевича”, другий затитулований: “Страждання Кунцевича”. Латинську поему, присвячену поворотові мощів Йосафата до Полоцька (в 1667 р.), написав єзуїт о. Валентин Б’ялович. Довшу поему про життя й мучеництво Йосафата в 1673 р. написав о. Домінік Я. Маліновський. Вона є віршованою історією життя, смерти і прослави Йосафата, зладженою на основі життєпису Йосафата, написаного Я- Сушею. Поема Маліновського подає при кінці опис 186 чудес, довершених Богом за посередництвом Бл. Йосафата.

Усі тут згадані поетичні твори на пошану Йосафата є вимовним доказом великого пошанівку, популярно-сти й почитання, що ними втішався Йосафат, і серед своїх, і серед чужих (Єп. О. Боцян (нав. стаття, стор. 130) слушно писав: “Всі ці служби, молитви, пісні й поеми розкинені по різних міс цях. Годилося б воно, кращі речі перекласти на українське й видати разом на ювилейний рік (себто 1923). Одні як тексти для народних молитов, другі для музичних композицій і для деклямацій на ювилейних концертах, академіях і інших святочних обходах…”. Слова Преосв. Боцяна не стратили своєї актуальности і сьогодні, в століття канонізації св. Йосафата).

3. – ПРОПОВІДІ І ПОХВАЛЬНІ ПРОМОВИ (17-18 стт.)

“Вбивство полоцького архиєпископа, св. Йосафата Кунцевича, відомого загально із своєї святости, мусіло зробити незвичайне враження в цілій давнійшій Польщі, тим більше, що його довершено в столітті розбудженого релігійного життя. Неможливо отже, щоб Витебська трагедія перейшла безслідно і в тогочаснім проповідництві. Особа мученика була за високо поставлена і надто звісна, спосіб її насильного усунення з овиду був над міру трагічний, а чудесні події, зв’язані з Йосафатом були надто численні, голосні й надзвичайні, щоб проповідники не використали такої знаменитої теми до своїх проповідей.” (Ярослав Левицький, о. др., Св. Йосафат Кунцевич в світ лі проповідей XVII і XVIII стт. (Див. Праці Богосл. Наукового Товариства, т. І, Львів 1925, стор. 86-87))

Темою похвальних проповідей у пам’ять Йосафата було святе життя, подвиги й чесноти, мученича смерть і чудесні події, пов’язані з Йосафатом. Проповіді, панегірики і принагідні похвальні промови на пошану Священомученика були дуже популярні в 17-18 стт., себто в золоту добу проповідництва на землях давньої Польсько-Литовської Держави. Вони змальовують нам “образ” Йосафата, як великого Святого, як мужа повного Божої ласки, як досконалий зразок праведности, як доброго пастиря, що кладе душу за своє стадо, як мученика за одність Христової Церкви, як “душехвата” й чудотворця (Там же).

а. – Свят-Йосафатівські проповіді з 17-го сторіччя. – Перші проповіді на похвалу Йосафата були виголошені ще перед його беатифікацією, а саме в перших роках після його мученичої смерти; їх авторами були: Тома Ксенікепулос, Лев Кревза та Фабіян Бірковський.

Тома Ксенікепулос виголосив панегіричне слово на честь Йосафата 12-го вересня 1624 р. у Римській Колегії оо. Єзуїтів. Він був родом грек і в тому часі студіював у грецькій колегії св. Атанасія в Римі. Панегірик на похвалу Йосафата Ксенікепулос виголосив у латинській мові.

Ксенікепулос користувався у своїй промові життєписом Йосафата пера митр. Рутського. Звідтам зачерпнув він важніші події з життя Йосафата та накреслив його подвиги в чернечому житті. Ксенікепулос підкреслює в особливіший спосіб побожність, душпастирську витривалість і ревність, любов Божих речей, покути, вмертвіння, смиренність, скромність, невинність та геройську терпеливість Йосафата. Слуга Божий Йосафат був справжнім добрим пастирем для свого стада: він відновляв пошкоджені церкви, будував нові, привернув карність серед духовенства, збільшив кадри священиків і ченців, дбав про духовне життя і своїх священиків і вірних, обороняв церковні добра від напастей світських людей та був неструджений у навертанні заблуканих овечок. Ксенікепулос точно й подрібно описує останні хвилини життя Йосафата, його мученичу смерть та події після смерти, нпр. чудесні знаки при віднайденні його тіла та перші чуда. При кінці промови Ксенікепулос висловлює надію на недалеку канонізацію Йосафата. Панегірик визначається добрим гомілетичним укладом, красномовним стилем, що місцями стає патетичним і драматичним (Я. Левицький, Святий Йосафат в світлі проповідей XVII і XVIII стт., стор. 88).

Лев Кревза виголосив свою проповідь на похвалу Йосафата 18-го січня 1625 р. в Полоцьку. Як архимандрит оо. Василіян у Вильні і як єпископ-номінат на смоленську катедру, Кревза брав участь у торжественних похоронах Йосафата, у прияві митр. й. Рутського, єпископів, духовенства й вірних обряду русько-українського та латинського. Проповідь Кревзи була виголошена в тодішній руській мові і вийшла друком ще того самого року (1625) у польському перекладі.

Лев Кревза був приятелем і співподвижником Йосафата з Вильна; він теж і став наслідником Йосафата на становищі архимандрита манастиря Пресв. Трійці у Вильні (1617 р.). Знав він добре життя й чесноти Йосафата, бо жив з ним кілька років. Між іншими, Кревза згадує в своїй проповіді, що Йосафат визначався досконалим послухом, любов’ю ближніх, замилуванням до покути й молитви, справедливістю й милосердям, як теж невинністю й ніжністю сумління. Подаючи причини смерти Йосафата, Кревза боронить Мученика від закиду його противників, які гіршилися тим, що за смерть одного (Йосафата) страчено більше людей. Кревза відповідає, що Йосафат не мав ніякого впливу ні відношення до покари своїх убивників. Зрештою, і за смерть Ісуса Христа загинуло багато людей під час облоги Єрусалиму. У проповіді Кревзи згадані чудесні події під час і після мучеництва Йосафата. Проповідь Кревзи була виготовлена за всіми приписами реторики, а стиль її гарний, живий і барвистий. (Я. Левицький, Нав. стаття, стор. 90)

До перших проповідей на похвалу Йосафата належить також панегірик о. Фабіяна Бірковського, доктора св. богослов’я й члена Чину оо. Домініканців.

Ф. Бірковський у своїй проповіді підкреслює велику любов Йосафата до ближніх, його суворе, покутниче життя, апостольську ревність, духа молитви й геройську терпеливість. Будучи визначним проповідником свого часу, о. Бірковський дуже багато причинився до популяризації Йосафата між вірними латинсько-польського обряду. Проповідь Бірковського була видана в 1629 р. у Кракові, разом з іншими трьома проповідями цього ж проповідника.

Від проповіді Ф. Бірковського залежні проповіді про Йосафата двох інших польських проповідників: Войцєха Цєцішевського та Казимира Войшнаровича.

Войцєх Цєцішевський, єзуїт, проповідав про Йосасафа в церкві оо. Василіян у Вильні в 1642 р., з нагоди торжественної процесії на честь Мученика. Казимир Іван Войшнарович, єзуїт, був королівським секретарем. Він залишив три проповіді про Йосафата. У проповіді, що була виголошена в роковини мучеництва Йосафата, 12-го листопада 1646 р. в церкві оо. Василіян у Жировицях, Войшнарович звеличує чесноту вбожества, духа покути, лагідність, покору й любов ближнього у Священомученика. Дві інші проповіді о. Войшнаровича підкреслюють в окремий спосіб геройську мужність і духа жертви, якими визначився Йосафат.

Між похвальними проповідями в честь Йосафата на особливішу увагу заслугують проповіді Кипріяна Жоховського, спершу василіянського архимандрита, опісля київського митрополита (1674-1693).

Кипріян Жоховський склав 4 проповіді на похвалу Йосафата, з чого три були виголошені 1667 р., а четверта 1669 р. Всі ці проповіді вийшли друком окремими випусками.

Перша проповідь Жоховського носить назву: “Відвідини по дорозі”. Її виголосив проповідник при кінці місяця вересня 1667-го року в Вильні, з нагоди виставлення мощів Йосафата, що поверталися назад до Полоцька. Звідси й наголовок проповіді, в якій Жоховський драматично змальовує посмертні відвідини Йосафатом тих місць у Вильні, які він ще не так давно освятив трудами, подвигами, молитвами й терпіннями свого життя. У цій проповіді Жоховський приписує Йосафатові чудесну поміч польсько – литовським військам над московськими в битві під Полонкою, коло Слоніма, в червні 1660 р. (Тут є натяк на блискучу перемогу дня 25 червня 1660 р. польсько-литовських військ над московськими. Польські вожді, Павло Сапіга і Стефан Чарнецкі, віддали свої війська під покров Блаженного Йосафата, і з 8 тисячами перемогли 25 тисяч московських військ)

Другу проповідь про Йосафата мав Жоховський у половині жовтня 1667 р., коли то мощі Йосафата залишали Вильно, в напрямі до Полоцька; звідси й наголовок тієї проповіді: “Прощайте…” Проповідник висловлює жаль, що мощі бл. Йосафата мусять залишати Вильно і відбути далеку дорогу до Полоцька. Та Йосафат і в своєму новому побуті у Вильні виказав себе “душехватом”, бо багато православних приєдналося до Католицької Церкви. При кінці проповіді Жоховський просить Йосафата, щоб і надалі опікувався нез’єдиненими та притягав їх до правдивої Христової Церкви.

Третя проповідь Жоховського затитулована: “Після 14-літнього вигнання”. Проповідник виголосив її 12-го листопада 1667-го року в катедрі Св. Софії в Полоцьку, себто в дні приїзду й торжественного привітання мощів Йосафата. У цій проповіді Жоховський звертається до Йосафата з реторичним запитом, щоб він здав “реляцію” зі свого 14-літнього скитання, що водночас було апостолуванням, не менш успішним і чудотворним від апостолування Йосафата, коли він жив і діяв.

Вкінці, четверта проповідь Жоховського про Йосафата була виголошена 11-го листопада 1669 р. в катедрі у Кракові, у рамках коронації нововибраного короля Михайла Вишневецького. На тій проповіді був приявний король із сенаторами та іншими державними й церковними достойниками. Ця остання проповідь Жоховського зосереджувалася на провідній думці й темі, себто що Йосафат був “добрим пастирем”, що віддав життя за своє стадо. Звідси то проповідник видав цю проповідь під назвою: “Добрий Пастир”. Ця проповідь Жоховського найкраще опрацьована і подає багатющий матеріял із життя й діяння Йосафата.

Проповіді Жоховського і в своїй мові, і в стилі, і в змісті відбивають впливи італійсько – французького проповідництва т. зв. барокового періоду з усіми його додатними й від’ємними прикметами. Дехто закидує свят – Йосафатівським проповідям Жоховського надто велику льояльність до Польської Держави, що проявилася головно ж в його проповіді у краківській катедрі. (Я. Лєвицький, Нав. стаття, стор. 87 і 109) Однак, коли візьмемо до уваги те, що проповідник виголошував цю проповідь перед королем і високими державними достойниками, то ця його льояльність і патріотичний дух були зумовлені самими обставинами та слухачами тієї ж проповіді.

б. – Свят-Йосафатівські проповіді 18-го сторіччя.– Із проповідників 18-го ст., що залишили проповіді про Йосафата, згадаємо Ю. Барща, Й. Гофмана, М. Курженєцкого, П. Пшечитанського, Ю. Добриловського, В. Сеницького, К. Костецького та й. Пєткевича.

Юрій Барщ, єзуїт, видав дві проповіді на похвалу Йосафата. Темою першої проповіді є, що Йосафат був “добрим пастирем”, що будував Божі храми, помагав своїм вірним, був для них милосердний, а своєю наукою і прикладом став для них духовним лікарем і кормителем. За його допомогою польсько-литовські війська перемогли далеко сильніші полки москалів (у 1660 р.). У другій проповіді, що є продовженням першої, Барщ наводить багато чудесних подій із життя Йосасафата і після його смерти, навіть таких, про які не згадують попередні проповідники. Обидві проповіді Барща походять з 1717 р. і вийшли друком у Вильні.

Йосафат Гофман, домініканець, виголосив свою проповідь у церкві оо. Василіян у Бересті Литовськім. У ній переходить він коротко життя Йосафата й підносить головніші його чесноти, зокрема ж любов до Пресв. Євхаристії. Проповідь Гофмана видержана в популярному стилі; вийшла вона 1729 р., з друкарні оо. Василіян у Супраслі.

Мартин Курженєцкі, єзуїт, представляє Йосафата в своїй проповіді як зразок до наслідування для різних станів людей, Йосафат дбав добре про своїх вірних, відвідував церкви, доглядав священиків, слухав сповідей, відвідував хворих, помагав убогим, навертав заблуканих, не жалуючи своїх сил, здоров’я, а навіть життя. Він безустанно молився, суворо постив, умертвляв своє тіло, вкінці віддав життя за своє стадо. Бог прославив Йосафата чудами, а людям дав як приклад до наслідування. Ця проповідь Курженєцкого вийшла друком 1752 р. у Вильні, у збірнику проповідей того ж проповідника.

Патрикій Пшечитанський, домініканець, звеличує Йосафата як зразок ревности й працьовитости. Свою проповідь поділив він на дві частини: у першій описує Йосафата як ревного працівника на Христовій ниві, а в другій заохочує своїх слухачів, щоб наслідували Йосафата в ревності й працьовитості, а головно, щоб уникали п’янства, лінивства, проклонів та інших блудів-гріхів. Проповідь Пшечитанського подає мало життєписних даних про Йосафата, а зосереджується на моралізуванні. Проповідник виголосив її 1786 р. в Гущі, а друком вийшла вона у збірнику проповідей цього ж проповідника.

Крім проповідей чотирьох вище згаданих проповідників чужого обряду й походження маємо в 18-му сторіччі декілька проповідей про Йосафата авторства тодішніх руських (білорусько-українських) проповідників. Безперечно, що проповідників і проповідей про Йосафата в тому періоді було куди більше, але не всі проповідники списували і не всі друкували свої проповіді. Навіть ті проповіді, що вийшли друком, сьогодні мало відомі або недоступні. (Недоступні вже сьогодні проповіді нпр. о. Порфірія Важинського, василіанського Протоархимандрита і єпископа Холмського (пор. Я. Левицький, Нав. стаття, стор. 102)

Цікаву й досить оригінальну проповідь про Йосафата залишив Климент Костецький, парох села Митковець біля Проскурова, в рукописнім збірнику проповідей на різні теми. Збірник проповідей о. Кл. Костецького опублікував др. Остап Макарушка в 1924 р., подаючи їх мовно-стилістичну аналізу й характеристику. (Остап Макарушка, др., Слова Климента Костецького (“Записки ЧСВВ”, т. І, Жовква 1924, стор. 479-568)

“Слово о священномь Мучениці Асафаті, Архієпископі Полотскомь” о. Кл. Костецького має здебільша апологетичний характер. Проповідник подав тільки кілька речень про святе життя й мученичу смерть Йосафата, зате цілу свою увагу присвячує обороні Мученика від наклепів його противників. Мав їх Йосафат за життя, бо вони не могли стерпіти його святого й бездоганного життя і тому позбулися його насильно. Та ще й тепер не бракує противників св. З’єдинення, які чудесні події при смерти Йосафата, а навіть саме його мучеництво вважають Божою карою за його нібито грішне й неморальне життя. Проти такого наклепу проповідник уживає такого простого, але сильного і вимовного аргументу: Як міг Бог грішного й покараного людьми чоловіка прославити дивними знаками, чудами і нетлінним збереженням мощів? “Слово” о. Костецького про Йосафата закінчується пересторогою, що не вільно нікого судити, обмовляти чи оклевечувати, бо “кто навик без вини благих осуждати, той не может ніґди в небі зоставати”. Правдоподібно о. Костецький написав свою проповідь про Йосафата в половині 18-го ст. Своїм стилем, мовою і змістом проповідь о. Костецького належить до найбільш цікавих і оригінальних свят-Йосафатівських проповідей взагалі. Проповідник, хоч і сільський парох, був на тодішні часи досить освіченою людиною, добре очитаною в Св. Письмі й церковній історії (Там же, стор. 553-555).

При кінці 18-го ст. вийшли в Почаєві “Науки ГІарохіяльнія” василіянина о. Юліяна Добриловського, спершу в мові церковно-слов’янській (Бесіди парохіяльнія на неділи и нарочитія свята всего літа, Почаевь 1789), а згодом у тодішній старо-українській (Науки парохіяльнія на неділи и свята урочистия цілого року из Євангелій подлуґ обряду греческаго росположенних, Почаевь 1794 (Проповідь про Йосафата знаходиться на стор. 234-237). У збірнику “Наук парохіяльних” о. Ю. Добриловський подає теж коротку проповідь про Йосафата.

Ю. Добриловський поставив собі за тему: Як маємо наслідувати Блаженного Йосафата? Виходячи зі слів св. Євангелії, що “пастир добрий душу свою кладе за вівці” (Йоан 10, 11), проповідник представляє Йосафата як вірного послідовника Ісуса Христа, Доброго Пастиря. Ідучи слідами Христа, Йосафат провадить своє стадо здоровою наукою, прикладом святого життя й мученичою смертю. Тому шанували його навіть його противники, а Бог прославив його даром чудес.

Таку саму тему має теж проповідь про Йосафата, що її у збірнику своїх проповідей помістив василіянин, о. Валеріян Сеницький. його проповідь складається з трьох частин. У першій частині проповідник говорить про ревність Йосафата в навчанні своїх вірних. Йосафат, як справжній “добрий пастир”, давав своїм овечкам добру пашу, себто здорову Христову науку, проповідуючи її з ревністю другого Іллі та неустрашимістю другого Івана Хрестителя. У другій частині проповідник каже, що Йосафат не тільки давав своїм вірним добру духовну поживу, але теж охоронював і боронив їх від злющих вовків, жертвуючи при тім і своїм здоров’ям, і своїм життям. Він терпеливо переносив наклепи, наруги й переслідування ворогів, а від насильної смерти не втікав, бо знав, що нею скріпить у вірі своє духовне стадо. У кінцевій, третій частині своєї проповіді о. В. Сеницький вказує на джерело пастирської ревности Йосафата, себто на його любов Бога й ближнього, що була щира, правдива, жертвенна і геройська.

Коротку науку про Йосафата у формі “точок до медитації” (роздуми) подав у своїм збірнику “Медитацій” о. Йосиф П’єткевич, василіянин. Тому, що “Медитації” о. й. П’єткевича були призначені для духовних осіб, автор звертає увагу на чернечі і священичі чесноти Йосафата, нпр. на його душпастирську ревність, молитву, пости і вмертвіння. Автор певно користувався “точками до розважання” про Йосафата попередніх авторів і проповідників.”( о. Йосафат Скрутень, ЧСВВ, Точки до розважання на день св. Йосафата (“Записки ЧСВВ”, т. І, Жовква 1924, стор. 143-145).)

4. – ПОЛЕМІЧНІ ПИСАННЯ ПРОТИ ЙОСАФАТА (18-19 стт.)

Одночасно з розвитком культу св. Йосафата, наростала і полемічна література проти нього і його життєвого діла. Її початків можна шукати вже в перших роках його чернечого життя в Вильні, яка концентрується в слові “душехват”; згодом вона прийме гасло “папіст”, вкінці – “уніят”. Спочатку висмівають Йосафата виленські городяни, згодом накидуються на нього публично полочани, а, вкінці, виступають проти нього чинно – витебщани. Волинський шляхтич Лаврентій Древинський на сеймі в Варшаві в 1620 році сміявся з його нешляхетського походження, як сина “Кунця – шевця”, переплітаючи свою полеміку проти З’єдинення різними дотепами, з яких проглядає ображена шляхетська пиха (Пор. М. Грушевський, Історія України-Руси, т. VII, стор. 446, Київ-Львів 1909). Такий самий характер мають полемічні писання 1622-1623 рр., і “Протестація”(М. Грушевський, нав. тв., стор. 498) митроп. Йова Борецького, і “Суплікація” шляхти на сейм 1623 року (В цих документах говориться вже про “утиски і беззаконня” з боку з’єдинених, без заподання переконливих дока зів, яких домагалися з’єдинені; пор. Лист Йосафата до Л. Сапіги в розд. VI нашої книги), яка під претекстом оборони “релігії грецької” змагається за свої “шляхетські вольності”. Для осягнення тієї ціли все годилося: дотепи, очорнювання, сплетні, навіть фальшування історії і дійсности.

А по містах і селах Білорусі ходять емісари М. Смотрицького з його листами, стараються і живим словом знеславити Йосафата та підірвати його авторитет, не перебираючи в засобах, включно до насильств. Для них він “папіст”, “уніят”, “зрадник”, “узурпатор”, “насильник”, “латинник”, “руїнник благочестя і східньої Церкви” (Ці закиди розглядають оба беатифікаційні процеси з 1628 і 1637 рр., і свідки дають вияснення про походження таких закидів).

Навіть давній приятель східнього католицтва, литовський канцлер Лев Сапіга, в тривожні для держави 1620-1622 роки, дається застрашити чи обманути повінню недоказаних наклепів на Йосафата і в 1622 році вистосовує до нього грубо полемічного листа, а в ньому оперує поширеними тоді полемічними аргументами проти Йосафата; згодом цей лист стане наріжним каменем полеміки проти Йосафата аж до наших днів (Лист Льва Сапіги з 17 березня 1622 р. був прикладений вже до беатифікаційного процесу в 1628 р. в перекладі на лат. мову та був уважно перевірений; згодом його подають майже всі життєписці Йосафата, не закриваючи його перед читачами. В 1805 р. Н. Бантиш-Каменський зладжує переклад на російську мову та використовує його як головний аргумент проти Йосафата й Унії. В 1864-65 рр. його видвигає московська урядова преса, щоб перепинити канонізацію Йосафата. Західні вчені, як Контієрі, Ґепен, Мартінов дають відповідь на ці закиди в пресі й осібними студіями. Важніші відповіді публікуються на сторінках паризького “Лє Монд” з під пера А. Ґепена та інших. Пор. відповідь їв. Мартінова в франц. мові в “Записки ЧСВВ”, том VI, Рим 1967).

По мученицькій смерті Йосафата вістря полеміки стосовно закидів у насильстві та переслідування православних, на довший час було зломане, бо докладний державний судовий процес у Витебську (1624) і канонізаційне досліджування життя і смерти Йосафата розвіяли цю легенду, та відділили правду від видумки (Пор. зам. 63-64).

Згодом, коли культ Йосафата утвердився серед народу, тут то там виринають закиди щодо тотожности чи нетлінности його мощів, правдивости його чудес, тощо. З хвилиною, коли Москва входить в прямий контакт з українськими землями, вона старається паралізувати вплив Йосафата, називаючи його “лже-мучеником” та намагаючись спрятати його нетлінні мощі та вияви пошани до нього. Тому походуючі в Польщі чи Білорусі московські війська мають також (не зовсім мілітарне) завдання: знайти і знищити мощі Йосафата, руйнують його образи, перепиняють інші вияви культу, і мощі Йосафата ідуть на скитальщину (1654-1667, 1705-1725 рр.). Та все це не має впливу на долю культу Йосафата, і являється зовнішним встряванням в українські церковні справи, в тому часі в переважаючій більшості католицькі (XVIII ст.). Навпаки, культ Йосафата поширюється і поглиблюється, як ми бачили вище (Пор. розд. VIII, і першу частину розд. X).

З кінцем XVIII ст. полеміка проти св. Йосафата входить у нову широку акцію Москви за так зв. “возсоєдіненіє уніятов”, яке започаткував упадок Польсько-Литовської Держави (1772-1795) та опанування Литви, Білорусі і України Московщиною. Крім звичайного поліцейського та мілітарного насилля, треба було подбати про нові “аргументи’ для оправдання ліквідації східнього католицизму в обличчі Европи. “По височайшему повелінію” Катерини II, російський історик Н. Бантиш-Каменський береться до цього діла і на початку XIX ст. видає так зв. “Історическое известіе о возникшей вь Польше Уніи (Книга появилася в 1805 р. в Петербурзі; автор згадує “височайшеє повелініе” вже в самому заголовку, таке доручення він дістав у рамках акції Катерини II в 1795-96 рр. проти українсько-білоруської католицької Церкви). Він збирає мнимі архівні документи про “гонення благочестивих” з боку “римлян і уніятів”, присвячуючи окремий розділ 1620-им рокам, тобто часам св. Йосафата, якого він уважає першуном “у гнеті правовірних”. Для цього він використовує лист Льва Сапіги з 1622 р., перередаговуючи його та прикорочуючи його до свого задуму (Н. Бантиш-Каменскій, нав. тв., стор. 70-79,- про пофальшування цього листа в цьому часі пор. Вац. Пануцевич, Св. Йосафат Архіяпіскоп Палацкі, Чікаґо 1963, стор). Тут було виставлено головні тези нової полеміки проти Йосафата на ціле XIX століття, і московська та взагалі православна історіографія не мала сили і відваги вирватися вже з цього шаблону, хоч і згодом почали появлятися документи, видавані таки ж московськими істориками, які давали багато елементів для перевірки цього погляду. З клеймом “лже-мученика” і “жорстокого гонителя православних” ввійшов Йосафат у XIX ст., яке стало гробом для українського католицизму.

Щоб оправдати насильне знищення українсько-білоруського католицизму, переведене протягом сто літ (1774-1874), царський уряд доручив російським урядовим історикам видати окрему документацію про так зв. Унію, фінансуючи її державними субсидіями. Так у 1850-их роках появився цілий ряд багатотомних публікацій документів (Напр. Архивь Югозападной Россіи, томи 1, 4, 5, 6, 7, 8, Кіевь 1859, 1871, 1872, 1883, 1887, 1888, Актьі относящіїся кь исторіи Западной Россіи, т. 4, Спб., 1851,- Актьі, изданния Виленской Коммісией для разбора древнихь. актовь., том 33, Вильно 1908,- Актьі историческія, собранния Археографическою Коммисією, Спб. 1841-1842; Актьі, относящіїся кь исторіи Южной и Западной Россіи, Спб. 1883-1889. – Добрі й критичні завваження про ціль методу і тенденцію видавання тих “Актів” подав Дм. Дорошенко, Володимир Антонович – Його життя й наукова та громадська діяльність, Прага 1942, стор. 101-103) в яких окрему увагу звернено на постать св. Йосафата та його часи. Ця документація була переведена окремими методами і мала наглядні спрямування: знеславити східний католицизм, як ворожу, антиправославну інтригу Польщі і Риму. Хоч і появилося десятки томів різних “Актів” “западной чи югозападной Россії”, то все ж таки до повноти образу було далеко: нераз справжні й заслужені вчені мусіли коритися вимогам державної політики й достроювати свої наукові досліди до “височайшего повелінія”.

Для прикладу можна навести, як потрактували постать Кунцевича два історики тому сто літ назад: М. Коялович, автор двотомної праці про Берестейське З’єдинення (Н. Кояловичь, Литовская церковная Унія, т. І, Спб. 1859, т. II, Спб. 1861) і Пантелеймон Куліш (П. Кулишь, Исторія возсоединенія Руси, т. III, стор. 1-93). Вони, хоч і мали під руками акти беатифікаційного процесу з 1637 року, так і не вспіли чи боялися виступити проти прийнятих “урядових” тез Бантиш-Каменського. Коялович ще й поглибив їх сповидною “науковістю” і своїм авторитетом історика, примушуючи морально до мовчанки інших, які бажали більшої об’єктивности і повороту до джерел першої руки (Пор. напад Кояловича на Павла Доброхотова, який вимагав більшої об’єктивности і повороту до джерел (Кояловичь, нав. тв., т. II, стор. 327-330). Та навіть і Коялович мусів признати, що Йосафат був щиро побожною людиною, мав рідкі “природні дарування”, досить добрий рівень образування а “гармонія між його переконаннями і ділами” була причиною його впливу (т. II, стор. 122-123). Також і П. Куліш не мав цивільної відваги виступити проти втертих тверджень російських істориків, і – присвятивши в своїй “Історії возсоєдиненія Руси” (П. Куліш, нав. тв., т. III, стор. 1-93) аж два розділи добі, особі і праці Йосафата, – не вийшов поза перелік тих закидів, які станули маревом над російською історіографією від часів Бантиша-Каменського, хоч деколи і з під його пера вириваються про Йосафата позитивні відгуки; як напр. “Кунцевич не був зовсім злим, а навпаки був – по своїй природі – навіть добрим чоловіком”; визначався “природним ентузіязмом”, “апостольською краснорічивістю”, “був у своїм роді праведником” і для “унії” працював з переконання. Куліш бачить в ділах противників Йосафата не тільки “оборону православ’я”, але також змагання за опановання церковних престолів і маєтків, а саму смерть Йосафата називає “витебською трагедією”, бо православні вийшли з неї “з окривавленими руками” (Там же, стор. 10, 13, 37-38, 79).

В таких часах і серед таких поглядів прийшло до канонізації св. Йосафата в 1867 р. та його світової прослави, на що зареаґувала гостро московська державна і церковна політика, послуговуючися підяремною історіографією. Полеміка велася тоді між Петербургом та Парижем (Пор. напр. “Лє Монд” (Париж, за рік 1865), даючи поштовх до нових дослідів і нових літературних появ про св. Йосафата з одного і з другого боку.