П'ятниця, 08 березня 2024, 16:46

08-10 березня - спогадуємо сумні події Львівського псевдособору 1946 року, ліквідації Української Греко-Католицької Церкви та початку її мученицького свідчення віри у підпіллі.

08-10 березня 1946 р. на так званому «Львівському соборі», організованому НКДБ у співпраці з уже православними членами «Ініціативної групи» та російської Православної Церкви, 216 делегатів одноголосно ухвалили рішення відкинути постанови Берестейського собору 1596 р., ліквідувати унію, відірватись від Ватикану і повернутись до православної віри і РПЦ.

Цей «собор» від початку до кінця був справжнісіньким фарсом, а тому акт «возз’єднання» як з погляду церковного права, так і з погляду державного законодавства не мав ніякої юридичної сили. Незважаючи на це, Галицька митрополія вважалась офіційно ліквідованою, а її парафії та вірні були передані під опіку РПЦ.

Греко-Католицька Церква завжди осуджувала цей насильний і незаконний акт і проповідувала всім людям доброї волі про страждання своєї Церкви на рідних землях. Хоч довгі десятиріччя вона була змушена провести в катакомбах, УГКЦ не зламалася і не вмерла, а вийшла з довголітнього переслідування ще більше загартована і скріплена у вірі й любові до Бога і свого народу.

Що ж до наукових оцінок Львівського собору 1946 року та прийнятих на ньому рішень, то у церковних колах, що зберегли вірність унії, і в наукових дослідженнях, сам він, та прийняті на ньому постанови вважають нелегітимними й неканонічними. Цих підходів дотримується і більшість сучасників церковних та світських дослідників історії УГКЦ. Суть їхньої позиції зводиться до наступного.

Тогочасний собор у проведеному вигляді юридично не спроможний був вирішувати питання про возз’єднання церков. Зібрання, іменоване як собор Української Греко-Католицької церкви, відбулося без участі жодного з її єпископів, які перебували в тюрмах і на засланні. Це автоматично робило його неканонічним, а прийняті у такому випадку рішення були незаконними, оскільки грубо порушували встановлені Вселенськими соборами церковні закони. Тож ні одне із рішень Львівського собору за церковними канонами не можна вважати легітимним.

По-друге, Гавриїл Костельник був призначений главою УГКЦ із правами її митрополита не Ватиканом, тобто церковною владою, а рішенням радянського режиму, який, згідно з положеннями тогочасної конституції про відділення церкви від держави, не мав на це  законних прав.

Крім того, делегати собору не обиралися за канонічним правом, отже не могли юридично і канонічно представляти увесь загал кліру і вірних.

У відповідності з церковними законами, російська Православна Церква як помісна не мала права втручатися у внутрішні справи іншої помісної церкви, тим більше Греко-Католицької, підпорядкованої Ватикану.

Таким чином, радянська влада, яка за допомогою репресивних органів і РПЦ ліквідувала Греко-Католицьку Церкву на теренах України і офіційно скріпила цю акцію Львівським псевдособором 1946 р., брутально порушила елементарне право людини на віросповідання, визнане у всьому світі, навіть в інших тоталітарних державах.

Собор 1946 року був скликаний проти всіх і всяких правил Католицької Церкви. Львівський собор 1946 року ставив собі за мету ліквідувати Греко-Католицьку Церкву і через це не може зватися греко-католицьким, а є незаконним.

Зрештою, у 1990 році в розпал процесів легалізації УГКЦ, 23 січня у Львові відбувся церковний собор УГКЦ, на якому його учасники одностайно підтримали постанову, де вказувалося: «Відкинути і визнати неіснуючим т. зв. Львівський собор 1946 року, згідно з яким Українська Греко-Католицька Церква нібито самоліквідувалась і переходила в лоно російської Православної Церкви».

Основними підставами такого рішення для учасників собору 1990 року було визнано наступні положення: «Всі рішення і постанови т. зв. собору були і є недійсними і не зобов’язуючими для Української Греко-Католицької Церкви як такі, що творилися силою репресій уряду СРСР при безпосередній активній участі вищого духовенства російської Православної Церкви і у відсутності ієрархії Української Греко-Католицької Церкви».

Той т. зв. собор був неканонічним і юридично не правосильним і, як суто політичний, ніколи не був визнаний Римськими Архієреями і Вселенською Католицькою Церквою.

На думку Блаженнішого Святослава, Предстоятеля УГКЦ, ми повинні пам’ятати трагічні сторінки нашої історії, «… в ім’я примирення, в ім’я примирення з нашими православними братами, в ім’я лікування ран, в ім’я запобігання, щоб такі ганебні вчинки з боку будь-якої держави щодо Церкви ніколи більше не повторилися».

А на переконання Високопреосвященного Ігоря, Митрополита Львівського, «саме пам’ять і молитва є головними середниками того, що у майбутньому такого не станеться. Перед нами ж стоїть завдання, щоб у теперішні часи, які є не менш тяжкими, цю віру не тільки зберегти, але примножити та передати тим, які прийдуть після нас».

Архикатедральний Собор св. Юрія